Як Росія знецінювала Україну

0
158

Попри 30 років української незалежності російські медіа досі одержимі приниженнями, сумнівними жартами та кампаніями з дискредитації нашої державності. Чому знецінення українського проєкту все ще залишається кремлівською idée fixe?

Російська Федерація відома своєю вірністю  імперіалістичним традиціям, серед яких і культурна апропріація, і глузування з інших народів, і марґіналізація та нав’язування їм комплексу меншовартості. 

І в Російській імперії, і в Радянському Союзі українській мові, культурі, історії та ідентичності був відведений маргінальний статус “вульгарності” та “профанності”. Як наслідок, Україна й досі бореться з травматичними наслідками імперського та радянського минулого. 

Лінгвоцид

Саме існування української мови окремо від мови російської часто ставили під сумнів російські мовознавці та політики. У царській Росії публікація навчальних, релігійних та літературних текстів українською мовою стикалася з численними заборонами: це задокументовано у Валуєвському циркулярі (1863) та Емському указі (1876). Імперська влада мала щодо цього власну позицію: жодної малоросійської (української) мови «ніколи не існувало, не існує і не може існувати».  Такий підхід добре ілюструє, як окрему мову намагалися нівелювати до статусу «діалекту, яким користується простолюд», і який зрештою є не що інше як «російська мова, зіпсована польськими впливами».

В опозиції «великоросійської» та «малоросійської» парадигм перевага була передбачувано на боці метрополії. Так XIX століття породило міф про «загальноросійську мову, зрозумілу як малоросам, так і великоросам». Нині кремлівська пропаганда сумлінно його ретранслює, розповідаючи про «одну велику мову», якою розмовляють у Росії, Україні, та Білорусі, про мову, що нібито об’єднує три братні народи.  Однак упродовж більш як 150 років відносини між метрополією та колонією були далекими від братніх. Зрештою, українську мову заборонили в публічному просторі, а це унеможливлювало використання традиційних пісень у театрах, друк та імпорт україномовної літератури та нот, а також спектаклі українською мовою.

То чому так необхідно було заборонити «діалект», який не мав би становити жодної загрози для російської величі? 

Як історичний спадкоємець царської Росії та її імперіалістичних стратегій, Радянський Союз успадкував також і культурний колоніалізм, тому після короткого періоду «українізації» політика лінгвоциду продовжилася. Так, цілий пласт української лексики або зовсім вилучено зі словників, або марковано як “діалектизми”. Усі ці заходи мали на меті якнайшвидшу реалізацію радянського глобалізаційного проєкту: наближення української мови до російської та перетворення останньої на універсальну мову. 

Як наслідок, українську мову зображали як «непрестижну» та «провінційну», водночас як російську просували як ​​«міську мову», а також мову влади. Такі історичні передумови стали сприятливим ґрунтом для кремлівських наративів про Україну як “націю білінгвів”, або ж про “агресивну політику українізації”, коли справді йдеться лише про відновлення історичної справедливості. 

Міфи про Україну 

Ще одна абсурдна, але потужна зброя Росії — це нова міфотворчість. Навіть у 2021 році Кремль примудряється використовувати застарілі імперські легенди про українську мову як суміш російської та польської, як і легенду про Україну як про «проєкт Австро-Угорської імперії», який «розроблено» виключно для того, аби підірвати російську велич. Чимало таких міфів згадано у статті В. Путіна “Про історичну єдність росіян та українців” (її ми стисло проаналізували тут), котру російська пропаганда активно поширювала в Україні. Попри всю ірраціональність “фактів” та “теорій”, подібні конструкти й далі активно використовуються у гібридній війні Росії проти України і допомагають пропагувати ненависть та нетерпимість.  Мета популярного російського наративу про «один народ» завжди передбачувана: показати, що Україна не в змозі досягти жодних економічних чи політичних успіхів поза Радянським Союзом чи “братніми відносинами” з Росією. Завдяки рокам політичного тиску та агресії Росія здобула реноме Старшого Брата, чия тінь завжди нагадує Україні та Білорусі про травматичне радянське минуле.

Культурна апропріація

Іншою практикою знецінення, яку використовувала Росія, була культурна апропріація. Тривалий час РФ переконувала світ, що Микола Гоголь (який, попри те, що видавався російською, ідентифікував себе як українець) і навіть Тарас Шевченко (у доробку якого є також і російськомовна проза) — це також і російські автори.

Як наслідок, навіть в англомовній Вікіпедії вказано, що Микола Гоголь — «російський письменник».  Стирання кордонів між українським та російським є доволі потужною зброєю, яку Кремль використовує на культурному фронті для просування ідеологічного конструкту Росії як держави, котра довела свою велич у всіх сферах: від політичної до літературної. Ефективність цієї стратегії можна простежити, наприклад, у чартах «Apple Music» або «Spotify», де часто українські пісні згадано як “російські гіти”, що символічно ніби перетворює їх на частину російської спадщини.

Гумор 

Ще один “м’який” інструмент колонізації, який, однак, не можна недооцінювати — гумор.  На відміну від кривавих репресій проти української інтелігенції, руйнівна сила гумору була не такою очевидною, однак дуже ефективною. За радянських часів у жартах та комедійних шоу українців систематично зображали простакуватими, наївними та сентиментальними. Росіяни (або ж просто російськомовні люди), з іншого боку, виступали мудрими і раціональними, і добре освіченими. Така парадигма мала на меті зміцнити національні стереотипи та нав’язати українцям комплекс меншовартості, заохочуючи їх відцуратися власного коріння та самобутності заради «престижу» та репутації. Один із найрепрезентативніших прикладів такої тактики — надзвичайно популярний у Радянському Союзі дует коміків Штепселя і Тарапуньки. У цьому випадку ролі були розподілені традиційно: російськомовному Штепселю, розумному і розсудливому, протиставлено його простакуватого друга, Тарапуньку, котрий розмовляв чи то суржиком, чи то макаронічною мовою. З усією своєю «простотою» та «безпосередністю», це шоу ілюструвало серйозні травми, з якими незалежна Україна бореться й досі.  Дуету Штепселя і Тарапуньки давно не існує, однак руйнівний вплив радянських культурних кодів українській дійсності все ще присутній: міські простори східних та південних регіонів України все ще травмовані радянською політикою русифікації, а проросійські політики досі використовують цей факт для просування статусу російської як другої державної мови та звинувачують владу в “утисках прав російськомовних громадян України”, що дуже гармонійно поєднується з риторикою Кремля.

 Расизм, сексизм та інші форми дискримінації давно стали традиційними для радянського гумору та навіть породили специфічний радянський «фольклор». Пізніше Росія продовжила практику поділу людей на “нормальних” (тобто росіян/російськомовних) та “інших”, часто зображуваних як “химерних” та “смішних”. Російські стендап-коміки й досі використовують радянські жарти про «хитрих» євреїв, «повільних» естонців, «дурних» американців та «наївних українців, які тільки те й роблять, що їдять сало і нарікають на свою нещасливу долю». Усе це — чергова спроба повернутися в радянську матрицю, у якій із громадян завжди могли почати насміхатися за їхню «інакшість».

Висновки 

Російська культурна дипломатія спирається на мільйони доларів, які РФ інвестує у популяризацію ідеї «величі російської мови та літератури»: як у західних університетах, так і в медіа, просуваючи образ Росії як глобального Kulturträger’а. Однак стратегія позитивної наративізації пов’язана також і зі стратегією демонізації опонентів Росії. Так, українську культуру зображують маргінальною та профанною, українських президентів — як “ультраправих радикалів, котрі прославляють нацизм та русофобію”, а глузування над суверенітетом України вкотре посилилося з наближенням 30-ї річниці незалежності. 

На відміну від війни та окупації українських територій, російські кампанії зі знецінення України менш помітні, але не менш руйнівні. Культурна апропріація, маніпулювання історією та колективною пам’яттю, атаки на українську мову — eсе це вкотре доводить, що Росія досі живе в імперській парадигмі і робить все для того, щоби принизити, маргіналізувати як політичний, економічні та спортивні досягнення України, так і українську ідентичність загалом, а гумор та засоби масової інформації залишаються головними інструментами Кремля у цій культурній війні.

Джерело: uacrisis.org.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я