Однією з книжок, яка найбільше розійшлася під час Міжнародної книжкової виставки «Зелена хвиля» в російськомовній Одесі, стала історична епопея-трилогія Володимира Шовкошитного «Кров – свята». Це ж видання було відзначене як «краща книга» на першому фестивалі «Книжкова Буча».
Шовкошитний В. Кров – свята: трилогія. – Київ, Український пріоритет, 2015. – 864 с.
Епопея-трилогія знаного українського письменника й державника Володимира Шовкошитного «Кров — свята» неначе скидає з нашої історії шкаралущу ворожих міфів і являє читачеві храм української державності вже без риштувань. А заодно і вказує шлях очищення колективної пам’яті через її звільнення від намулу малоросійства й меншовартості, через прищеплення українському суспільству гену гідності й самоповаги та психології переможців. Це наш український аналог «Війни і миру» чи «Тихого Дону». Дуже український. І дуже європейський. Автор ніби застерігає нас з вами, європейців: якщо течія Ґольфстриму уповільниться — на нашу Європу чекають люті морози, а весь світ ніколи вже не буде таким затишним для життя.
Скільки б не з’являлося цікаво-доказових історичних досліджень, зрушення у колективній пам’яті здатна спричинити лише уґрунтована на мітології белетристика. Для такого зрушення замало кількох вершинних творів, а тим більше відверто попсової пригодницької писанини на задану тему. Аби переламати спресовану десятиліттями ситуацію брехні чи напівправди в умовах браку часу на їхнє масове осмислення повинен з’явитися твір, котрий замикає увесь ланцюг поодиноких фактів у структуру цілого феномену. Саме таким виглядає історична епопея Володимира Шовкошитного, трилогія «Кров — свята».
Література пам’яті
Між лібералізмом і консерватизмом
Філософ Мераб Мамардашвілі називав колективну пам’ять «в’язким, злиплим тягарем світу», що тяжко піддається науковій корекції (Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000). Інші сучасні дослідники, західні, пишуть: «Розуміння історії в суспільстві належить до явищ, які важко аналізувати як такі» (Європа та її болісні минувшини. — К.: Ніка–Центр, 2009). Коли проблема пам’яті є актуальною для Заходу, то для України — і поготів. Гоголь і Шевченко сформували таку потужну мітологію вітчизняної минувшини, а сімдесят років окупаційної радянської ідеології остаточно зневірили українців у «чесності» історії, що в масовій свідомості атрофувалася сама здатність до інструментально-наукового мислення.
Іншими словами, гіпотеза в тому, що скільки б цікаво-доказових історичних досліджень не виходило, зрушення у колективній пам’яті здатна спричинити лише уґрунтована на мітології белетристика. Візьмемо до прикладу тему Української Повстанської Армії. За часи Незалежності вийшло друком стільки опертих на відкриті архіви аналітичних досліджень, що жодні «аргументи» радянської пропаганди давно не тримаються купи. Інакше кажучи, камуфляж із методологічної брехні повністю осипався, але ж! Значна частина громадян і далі мислить про вояків УПА в сталінських категоріях «бандити/зрадники», ніби всіх тих історичних праць не існує.
А що ж за цих умов література? Коли кілька років тому бестселерами стали романи Василя Шкляра «Залишенець. Чорний ворон» та Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (а перед тим іще й «Солодка Даруся» Марії Матіос), тема УПА стала модною і привабливою для молодих літераторів (про що свідчить, зокрема, портфель рукописів конкурсу «Коронація слова»). Проте трьох вершинних творів замало, аби переламати спресовану десятиліттями ситуацію, та й часу на їхнє масове осмислення поки бракує. А головне, незрозуміло, що ж там у підніжжі тих вершин, на літературному ґрунті — куди і в яких формах рухатиметься літпроцес далі?
Та раптом, буває, з’являється книжка, котра замикає увесь ланцюг поодиноких фактів у структуру цілого феномену й уможливлює більш-менш адекватні прогнози. Саме таким виглядає твір Володимира Шовкошитного «Кров — свята», означений як «історичний роман у трьох книгах».
Безсумнівно, це єдиний твір, скріплений спільним часо-простором роду (в широкому розумінні: не лише родичів, а й односельців) — тобто має всі ознаки сімейної саґи. Водночас так само ясно, що три його частини засадничо різняться — і не тому, що перша давніша й публікувалася (друга частина також писалася, як свідчить автор, з 1996-го і за два роки життя вже витримала кілька видань і відзначена дорогою для автора премію ім. Василя Стуса, а третя, побачивши світ наприкінці 2014 року, одразу пробилася до вершин багатьох рейтингів і удостоєна міжнародної «Тріумф» премії ім. М. Гоголя). У кожної частини виявилася своя мета. Для першої книги її можна означити так: фіксація.
Початок трилогії складається з семи новел про буття людей підо впливом усіх катастроф ХХ століття, що не проминули непримітного села у центральній Україні: визвольні змагання двадцятих років, московська окупація, Голодомор, світова війна на два фронти. Назва всієї першої книжки — «Хресна путь» — точно визначає конфлікт кожної оповіді: зовнішньо програшний та внутрішньо переможний двобій окремої людини з навальним інородним злом. Щоразу в наступному оповіданні зустрічаємо другорядних персонажів із попереднього, які тут стають головними, — тим самим читач потрапляє до епіцентру повільної круговерті, в якій усе з усім пов’язане й утворює об’ємно-панорамне сприйняття подій. «Буттєвим Ґольфстримом» називав такий тип оповіді Роман Корогодський, маючи на оці насамперед епічні твори Валерія Шевчука. З його «Романом юрби» найперше й асоціюється «Хресна путь».
Проте це лише формальна подібність. Шевчукові — за всієї уваги до найдрібнішої побутової деталі — йдеться не так про реальний плин життя, як про його віртуальний відбиток у свідомості й подальший самостійний розвиток цього віддзеркалення. Такі вишукано-складні конструкції уможливлює те, що свої сюжети пан Валерій засновує на історичних подіях, які не мають контраверсійного сприйняття у суспільстві: його твори міцно тримаються на консенсусі колективної пам’яті. Володимир же Шовкошитний навпаки вибудовує свої новели на хисткому ґрунті суспільного непорозуміння, через що повністю пройти торованим шляхом класичної саґи йому не випадає, хоч як би хотілося. В одній з новел жінка каже чоловіковому брату, який виправдовується на поширювані про таких як він брехні: «Та чи ж нам не однаково, що там ті іроди про вас казатимуть? Та чи ж ми не знаємо, хто ви і які ви?» Але автор не піддається на цю пропозицію-спокусу перейти на героїко-романтичний регістр казання. Він лишається, коли хочете, патологоанатомом. Бо розуміє, що «іроди» і далі — аж до шкільних підручників — без жодних ознак совісті фальсифікуватимуть минувшину.
Отже, у Володимира Шовкошитного йдеться насамперед про ліквідацію гнізда хвороби (це, до речі, ще один його прямий фах — півтора року керував групою ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС). Аби вилікувати, треба усвідомити параметри норми, до якої слід повернутись; зафіксувати початки аномалії. Один з його персонажів просто і точно пояснює, навіщо після років мовчання відкриває онукам свою трагедію: «Щоб зберегти правду для історії». Зрештою, усі новели першої частини трилогії — це, в суті справи, фіксація усної історії. А вона часто шокує більше, аніж уявні перипетії — саме своєю очевидною невигаданістю. Візьму до прикладу далеко не найгострішу антитезу донедавна офіційній історії — ветеран УПА заперечує молодикові, захопленому підручниковою легендою про радянських партизанів: «Хлопче, я з німцями воював, а Ковпак по Карпатах своїх ганяв, українців».
Незважаючи на притчову оболонку, не раз натикаємося у новелах на прямі свідчення з біографії письменникового роду й переконуємося, що в основі твору — сімейна (знов-таки в широкому розумінні) хроніка. Але не тільки це спричинює якість тексту. Попри письменницький фах, В.Шовкошитний від початку не «лірик», а «фізик» (конкретно, геофізик, а потім – фізик-атомник). Коли для літераторів-«ліриків» факт, зазвичай, цікавий як джерело вібрацій та резонансів, то для письменників-«фізиків» насамперед важить сама молекула факту, максимально очищена від випадкових впливів та вторинних домислів. Мабуть, через те белетризована фіксація усної історії краще дається останнім.
На потвердження згадаю двох фахівців з інформаційних технологій, що небезуспішно пробують себе в літературі. Михайло Лобачов випустив книжку коротких новел «Ноктюрн по доктору Фрейду» (К.: Спадщина), де назва першого розділу однозначно фіксує жанр усної історії: «Рассказы моей бабушки». Як і у В.Шовкошитного, тут поміж рядків ніби випаровується символ віри: нормальна людина на схилку віку не брехатиме онукові (то інше питання, скільки таких нормальних лишилося після гомункулізації «радянського народу»). І ця відвертість, оплачена болем тривало-вимушеного промовчання, стає моральним імперативом (спливає вичитане у Мирослава Мариновича: «Згадка про діда навіть у дорослому віці мала силу відкоригувати мої вчинки в бік добра»).
Другий споріднений автор — Юрій Камаєв зі збіркою оповідань «Мед з дікалоном» (К.: KM Publishing). На початку трансформував спомини очевидців у замальовки в дусі національного кітчу — у позитивному сенсі, як тлумачить цей термін академік літератури Тамара Гундорова. Далі почав влаштовувати тим свідченням «очні ставки», у кожному наступному оповіданні роздивляючись один епізод очима різних свідків (цей прийом успішно використовує і В.Шовкошитний). Наприкінці книжки автором всуціль заволоділа нерозв’язна наразі філософська проблема, що її можна означити як «наказ і мораль». У цю ж проблему уткнувся наприкінці другої книги своєї епопеї і Володимир Шовкошитний.
Сюжет цього другого роману вже неоднораз переповідали у пресі: 1942—1943 роки на Волині; німецька окупація і спротив повстанських загонів Бульби-Боровця, бандерівців та мельниківців; мародерство червоних партизанів та провокації польської Армії Крайової. Але Володимир Шовкошитний руйнує усталені міти як от про створення УПА восени 1942 року, адже він документально й художньо доводить, що УПА «Поліська Січ» діяла вже з літа 1941 року! Та фіксація фактажу вже не є самоціллю, як у першій частині книги. Свідчення — як усні так і писані — переплавлено на документалізм того штибу, який вправно використовував іще Юліан Сємьонов у «Сімнадцяти миттєвостях весни». Зрештою, те саме використовує і Василь Шкляр у «Чорному вороні», до якого другий роман В. Шовкошитного вельми подібний — аж до ніби «альтернативної» назви: «Білий кречет». Але так лише на перший позір.
Сюжет «Кречета» також почасти розгортається за використаною й у «Вороні» Шевченковою парадигмою, де ворожі світи безкомпромісно поділено на чорне і біле. Радянські окупанти — всуціль «покидьки… До вас не можна ставитися як до людей, ви — нелюди… Ніколи не забуду! Ніколи не прощу!» Те саме, до речі, подибуємо і у Камаєва з Лобачовим («отряды одержимых фанатиков и отпущенных из тюрем бандитов») — не кажучи вже про парад антимосковських епітетів у Шкляра. І це не так ксенофобія, як захисна реакція супроти перманентної аґресії, притаманна й західним літературам; саме такими фарбами малюють арабів-терористів американські, французькі чи англійські автори. Але Володимир Шовкошитний намагається зрозуміти мотиви й інтереси кожної сторони конфлікту на всіх трьох фронтах: україно-німецькому, україно-большевицькому та україно-польському, тому й з’являються в його характеристиках, скажімо поляків, цілком об’єктивні оцінки їхньої гоноровості (оголеного відчуття честі й гідності) й часто шляхетності. Навіть серед червоних ординців у нього подибаємо людей гідних поваги. Та його симпатії на боці тих, хто керується цінностями, як його герой – сотенний «Кречет». Найбільше ж для автора важить розібратися в суті і витоках найстрашнішого для нього конфлікту – україно-українського, конфлікту між різними гілками повстанського руху, для кожної з яких найвищою цінністю була УССД – Українська Самостійна Соборна Держава…
Тому то наприкінці «Кречета» романний сюжет різко завертає: «Сталася біда, більша, аніж світова війна» — керівництво ОУН бандерівського напряму перебирає на себе усю повноту влади і починає роззброювати, арештовувати й навіть знищувати бульбівців та мельниківців. На цей час увага автора зосереджена на змінах у свідомості та характерах персонажів уже не так під тиском обставин, як унаслідок роздумів над природою цих тисків. Античної трагедійності набуває конфлікт наказу і моралі.
Та на цьому другий роман і завершується, даючи знати, що буде третя частина, де, ймовірно, аналізуватиметься «мораль абсолютної відданості меті» (Ален Безансон. Лихо століття. — К.: Пульсари, 2007). Але, дві перших книги трилогії Володимира Шовкошитного насвітлюють два перспективні шляхи для очищення колективної пам’яті. Один — літературна адаптація здобутків двох видів історіографії, усної історії та історії повсякдення, й утворення з ними чогось на зразок сполучених судин. Другий — художні розмисли над проблемою Іншого не лише з позицій лібералізму як пошуку способів співжиття, а й з позицій консерватизму як віднайдення механізмів захисту від ґвалтівної навали цього ж Іншого.
Але Шовкошитний не був би собою, якби не здивував завершальною книгою епопеї – романом «Боривітри»! Здивував і формою викладу, і масштабністю мислення та бачення української історії на тлі світової геополітики, в контексті нашої європейськості, й несподіваним розв’язанням внутрішніх конфліктів епопеї. Геть іншого потрактування набуває й дилема «наші-чужі», а на перший план виходить проблема честі й гідності героїв роману, незалежно від того, по який бік барикад найстрашнішої із воєн вони знаходяться. І герої його епопеї, українці, вже гинуть не так від лютої ненависті до ворогів України, як від власної щирої любові до неї, адже «не має більшої любові, як коли хтось душу свою покладе за други свої». Шовкошитний стверджує, що немає більшої любові, як жертва в ім’я cвоєї Держави, своєї мрії про неї. Зовсім по-новому показує автор відомих з ще радянської літератури «сильних духом» людей «з чистою совістю» таких як Кузнєцов-Зіберт, Вершигора, Ковпак, Бегма, Федоров, Бринський, Сабуров. Сенсаційно висвітлена роль персони рейхскомісара Еріха Коха, як і сама суть большевицько-нацистської війни. Третя книга дає чіткі відповіді на болючі трагедійні питання україно-українського протистояння, що й дозволяє головному герою не зневіритися у власній боротьбі за УССД, дати йому сили не зійти з обраного шляху, на який стали кращі сини і доньки нашого народу.
Якщо в другій книзі трилогії, «Білому кречеті», всі події розвиваються навколо сотенного «Кречета» та інших вождів і командирів УПА «Поліська Січ» та бандерівської ОУН-УПА (адже й сам білий кречет – це величний рідкісний в Україні птах, ніби символ вождя, героя), то книга третя, «Боривітри», – про нас з вами, про народ, про тих численних вояків-боривітрів, які «kontra spem spero» боролися в лавах повстанців, про тих, хто вийшов на Майдан відстояти свою гідність, своє право на європейський вибір, про тих для кого гаслом було «Разом – сила!» (адже саме так діють невеличкі соколи боривітри, відбиваючи атаку орлів чи круків, – разом, всією колонією, всією громадою). Отож, книга друга, «Білий кречет», мовити б, – самоідентифікація, пошук власного Я українців у хащах світової історії, а завершальна книга епопеї, «Боривітри», – самоствердження, явлення світу одвічної хресної путі українців до вже оновленого храму Української державності. Третій роман охоплює події з часів легендарної Колківської республіки 1943 року до 22 лютого 2014, коли на шоковані нашою мужністю небеса полетів безсмертний клин Небесної Сотні, а поруч з автором трилогії плечем до плеча стояв правнук сотенного «Кречета». І просто на наших очах народжувалася нова історія і нова література – література факту (в даному випадку нерозривно пов’язана з літературою пам’яті). Через те й «Буттєвий Ґольфстрим» оповіді стає чимдалі стрімкішим, набуває ознак кипучої турбулентності, породжуючи ефект присутності, ефект співучасті.
В результаті епопея Володимира Шовкошитного неначе скидає з нашої історії шкаралущу ворожих міфів і являє читачеві храм української державності вже без риштовань. А заодно і вказує шлях очищення колективної пам’яті через її звільнення від намулу малоросійства й меншовартості, через прищеплення українському суспільству гену гідності й самоповаги та психології переможців. Автор ніби застерігає нас з вами: якщо течія Ґольфстриму уповільниться – на нашу Європу чекають люті морози, а весь світ ніколи вже не буде таким затишним.
Отож, наша гіпотеза про те, що скільки б цікаво-доказових історичних досліджень не виходило, зрушення у колективній пам’яті здатна спричинити лише уґрунтована на мітології белетристика, цілком має право на життя й показує: для такого зрушення замало кількох вершинних творів, а тим більше відверто попсової пригодницької писанини на задану тему. Аби переламати спресовану десятиліттями ситуацію брехні чи напівправди в умовах браку часу на їхнє масове осмислення повинен з’явитися твір, котрий замикає увесь ланцюг поодиноких фактів у структуру цілого феномену. Саме таким виглядає історична епопея Володимира Шовкошитного, трилогія «Кров — свята».
Костянтин Родик,
за матеріалами газети «Україна молода»
