Народження художньої книжки – це завжди диво. Бо ж і найвидатніші літературні шедеври людства (скажімо, Сервантесів «Дон Кіхот» або Дантова «Божественна комедія») існували не споконвіку, а теж колись народжувалися, потрапляючи до рук читача вперше. Тож усі, хто зібрався 16 червня 2016 року в Київському літературно-меморіальному музеї Максима Рильського, на авторській презентації нової збірки поезій «Міста і рими» цікавого поета й перекладача Олександра Гордона, теж стали свідками такого дива…
Проте мимохіть подумалося: а чи кожній новій книжці судилося довге життя? Скажімо, щойно згадані шедеври Мігеля Сервантеса й Данте Аліг’єрі читали наші пращури, читаємо ми, і, поза будь-яким сумнівом, читатимуть наші нащадки. Але водночас скільки ж сотень і тисяч творів сучасників великих іспанця та флорентійця, не витримавши перевірки часом, забулися, «канули в Лету», за влучним висловом Горація, «запали в імлу»?…
І взагалі, чи можливо відділити зерно від полови, тобто відрізнити шедевр від графоманської макулатури ще в момент їхнього народження, коли перевірку часом твір ще не пройшов? Недаремно ж геніальний Джонатан Свіфт метафорично порівняв обидва різновиди новонароджених літературних творів із, з одного боку, саджанцями, і, з другого боку, травою, які попервах дуже схожі одне на одного: обидва зелені, обидвоє невеличкі, одного зросту…. Проте приходить осінь, і друга, і десята…. І ось графоманська «трава» зникає й на її місці щороку з’являється нова, так само маленька й недовговічна. Натомість «дерево шедевру» щороку вивищується, набуваючи чимдалі більших розмірів…
Тож у чім полягає секрет такого «літературного безсмертя» (Гарольд Блум)? І, повертаючись до предмета нашої розмови, чи читатимуть книжку Олександра Гордона, скажімо, через років 50-100 – «That is the question».
Звісно, робити достеменні й гарантовані прогнози – справа вельми невдячна, проте дослідники «теорії канону» (тобто секрету літературного «філософського каменя») все-таки пропонують певні орієнтири у пошуках відповіді на поставлене питання. Тож розгляну презентоване нині видання саме під цим кутом зору.
Перше, що впадає в око – це патріотизм, що ним просякнута збірка «Міста і рими», котрий відчувається на всіх її рівнях. Недаремно навіть у назвах поезій знаходимо безліч українських топонімів: «Шевченко вийшов на М а й д а н» (с. 38), «Лише сто літ. І про далекі К р у т и…» (с. 39), «Князь Лев. П і д з а м ч е. С а м б і р. Л ь в і в…» (с. 51), «В О д е с і серцем одвесную…» (с. 126), «Вертаєшся знову до Х а р к о в а…» (с. 131), «Чарівне літо у Ч о р т к о в і…» (с. 136), зрештою, фінальний вірш «Весна і р п і н и т ь с я у серці…» (с. 140). Автор немов пов’язує ниточками поетичних асоціацій усі міста й місця в Україні, де сам побував, фізично чи подумки. Тож його збірку можна було б назвати своєрідною «піснею єднання» (це пряма цитата, див. нижче) – чим не поетична реалізація відомого об’єднавчого гасла «Схід і Захід разом!»?
Проте, створивши цю свого роду «географічну поезію», Олександр Гордон аж ніяк не обмежився виключно т о п о с о м, а й сміливо включив до неї ще й х р о н о с: тут і біблійні ремінісценції («…І, мов колись, чекаємо з Юдеї, / Новітнього повсталого Христа», с. 37), і середньовічна історія Галичини («…Князь Лев з Констанцією йде», с. 50), і трагедія та незабутній подвиг «мучнів молодих» під Крутами 1918 року у асоціативних зв’язках із Революцією Гідності («Лише сто літ… І про далекі Крути / Нам нагадав новий Майдан», с. 39), і ще безліч вагомих для українства хронотопів. Усе це засвідчує високий інтелектуальний рівень автора збірки «Міста і рими». А «наріжним каменем», що увінчує архітектоніку цієї збірки та надає їй концептуальної завершеності й стрункості, є саме п а т р і о т и з м, любов до України:
Коли тебе доля закине у Самбір,І зрине у камені слава століть –Будь просто поетом, великим, незламним,Таким, на яких Україна стоїть.Будь гетьманом слова, і віри, й свободи,Як був Сагайдачний і Орлик Пилип…Поет залишається завжди з народом,Якщо за народ в нього серце болить! (с.74)
Водночас у втіленні власне українських мотивів Олександр Гордон часто й сміливо використовує здобутки зарубіжної літератури, адже його твір наскрізь інтертекстуальний, що, знову таки, вкотре засвідчує неабияку ерудицію автора, на жаль, рідкісну для багатьох сучасних поетів, котрі незрідка плутають модерністське й постмодерністське з а п е р е ч е н н я класичної традиції з її примітивним н е з н а н н я м (мовляв, «ми Верленів і Гумільових не читали, але з ними не згодні»).
Наприклад, автор збірки «Міста і рими» досить вдало використав, сказати б, «ескейпістську» ауру та інструментовку відомого вірша «царськосільського Кіплінга» Миколи Гумільова «Жираф» (Гумільовський вірш, своєю чергою, суголосний і з Ґетевою «Міньоною», і з Бодлеровим «Запрошенням до подорожі»…): «Сегодня, я вижу, особенно грустен твой взгляд, / И руки особенно тонки, колени обняв. / Послушай: далеко, далеко, на озере Чад / Изысканный бродит жираф…»:
У Олександра Гордона читаємо:
Або:
Перелік чудових прикладів інкрукстації інтертексту можна продовжувати й продовжувати: тут і «Голосівки» Артюра Рембо, і «Кобзар» Тараса Шевченка, і лірика Григорія Сковороди, й поезія Віслави Шимборської, словом – література без кордонів. Проте, хоча «кожен текст (у т. ч. й рецензований. – Ю. К.) становить собою нову тканину, зіткану зі старих цитат» (Ролан Барт), виключно інтертекстуальне цитування не є визначальною, і поготів не єдиною складовою неповторного стилю збірки «Міста і рими». Так, її автор сміливо вводить до своїх поезій власні неологізми й окказіоналізми, і слід визнати, що більшість з-поміж них є досить вдалими, свіжими й семантично прозорими водночас: «ірпіниться» (контамінація лексем «Ірпінь» і «піниться», далі за аналогією: «кияниться», «дніпрішає» тощо). Показовим щодо такого новаторства є фінальний вірш збірки «Міста і рими», який є її заключним акордом і логічним завершенням:
Весна ірпіниться у серці,Кияниться у почуттях.Ми знов зустрінемося в церкві,Десь у чернігівських краях.Зі сходу відгукнеться Харків,Із заходу замає Львів.Зі всіх чудових закамарківМи з’їдемось до Чернівців.Весна ірпіниться у віршах.Дніпрішає любові рінь.Весніється життєва вірність.Віршується весни цвітінь
Таким чином, усе сказане й несказане тут дозволяє сподіватися, що в збірки Олександра Гордона «Міста і рими» є чимало підстав бути цікавою для читача протягом тривалого часу. А втім, майбутнє покаже. Як кажуть французи, «час не збреше, бо він – людина чесна…»
