Обриси
Я пишу крізь галактики мідних дротів,
Між шляхами де бігають янголи.
В чорних дірах блукав і до сонця летів,
Анапестом, хореєм, та ямбами.
У молитвах н`а ніч, губи словом стирав,
А хотілося б так поцілунками.
І шкульгають вітри, там де ніжність стара,
Розчинилась з новими стосунками.
Все чорнило тече десь по вік голубів.
Зараз стали, як автор самотні.
Материк із людей, мов Адам зголоднів.
Погляд втратив обрис Господній.
Бо шукають в пісках світову глибину,
Океани ж сміються за партами.
Горизонт, я для Вас ще колись перегну.
Анапестом, хореєм та ямбами!
Пустка
Коли ти один, мов розіп’ятий кригою птах.
З усього що гріє – лиш кава й розбиті дисплеї.
Самотністю потяг до ниток тобою пропах,
Як небо нічне, що над срібними пазлами склеїв.
Холодне проміння у темінь жбурляє свій крик,
Чекаючи від херувимів святого відлуння.
Зажуренй мелос, що гучно, безлюдний, затих
В єдиній зіниці іржавого долею будня.
У вікнах – налякані світлом, що землю поб’є,
Мов зевсовим списом, лоскочучи стопи безодні.
І погляд мечами розріже старий барильєф.
Бо блискавці в дощ приречено бути самотній.
Глибина
І навіть якщо ти засмучена й гучно мовчиш,
У хованки граєшся з тінями власного раю.
В підгруддя небесні влітаєш миттєво мов чиж
зіниці, як тисячі стріл, що мене протинають.
І навіть якщо ти налякано в морі пливеш
Із сумом про землю, і хвилі тебе віддаляють,
Згадай мілину — хай все мертве в той час оживе,
Бо тільки на дні увійдеш в Посейдонову зграю.
І навіть якщо ти вже втратила промінь ясний,
В Олімпі богів на хмарах станцюєш ще соло
Хай щастя тобі прошепоче на вухо: «Я — сни».
Й біду не накличе посріблений янголів голос .
Умийся слізьми, що у море тебе віднеслИ,
А зорі розплав, щоб повстали небесні кресала.
Не бійся глибин, бо їх спалах тебе воскресить.
Бо доля та вічність із Богом тебе повінчала
ДиполяМи
Ми внутрішній світ героїв прочитаних книг,
Ми голос потертих касет і свіжих ілюзій.
Між нами не випиті ріки та замки із криг,
Струнка холоднеча у сірому погляді друзів.
До нас однаково шепоче динамік метро,
У янголів знаєш крилаті усі позивні.
І хай Атлантиду по наших слідах змило.
Ми свій Камелот зведемо в сухій землі.
Між нами глибокі прірви — густий туман.
Так ніби сам Бог сміється, вдихнувши гелій.
І навіть якщо ти Біблія, я — Коран.
Нас разом знайшли старі пастухи на скелі.
У нас тільки різні очі, у відтінку сліз,
І голоси янголів чутно не схожий за тембром.
Зніми ж мене доле, якщо не туди поліз!
Бо в зоряну ніч укривались однаковим небом
