Першовідкривачі не помиляються
Жага мандрів просто зносить голову, мов п’янкий дух у селищах,
що живуть з виробництва міцного алкоголю.
І вони йдуть уперед, аби дати людству цінні знання, –
першовідкривачі. Першовідкривачі,
віднаходячи нові землі, приречені неодмінно на поразку.
Вони складають перші карти, і Африка виглядає,
як велика сливка; Азія, мов поточена з боків паляниця;
ріки, вони ж насправді значно вужчі.
Першовідкривачі часто приречені на те,
щоб виглядати недолугими, щоб бути недосконалими:
у них немає фактів, крім фактів власних очей і власних чуттів.
Це інші приходять після, озброєні купами книжок,
озброєні приладами, приходять по награфленому маршруту,
проходять по сливці й кажуть: це не сливка,
шановний, ви помилилися! Ви помилилися, це не сливка, це
гроно винограду. Першовідкривачі часто приречені на поразку,
але Африка для них – це жінка, у якої вони – перші.
А перший раз немислимо помилитися,
адже неможливо помилитися, коли несила виправити.
Бо тоді все життя, весь світ доведеться називати
великою помилкою,
а не першим коханням.
Слова, речі
Ми переміщували холодильник
з другого поверху у провулок –
на іржавій долоні поріз виник,
і кров залила рисунок.
Я написав на холодильнику «птах» –
і він вилетів у вікно: ого!
за три тополі, панельний будинок, а на руках
ще більше проступило червоного.
Написав на стіні «машиністка» –
і вона почала друкувати все, що я казав,
написав на дев’ятці «шістка» –
і цифри її вигнали зі збірника вправ,
на злі написав «коняка», на коняці – «пасеться в лузі»,
на всіх ворогах написав «дякую»,
на всіх друзях написав «друзі»,
написав «сяйво» на людині, написав «повільні скоріші»,
написав «поезія» на хлібові й скатертині –
і мав книжку віршів.
останнє написав: «Хай не буде ні сіль, ні серпень,
ні світло, ні містерія, ні акація, ні чоло,
а – Троянда,
хай все буде Серце».
І було.
Інша планета
Троянди, іриси, півонії, жасмини!
Інша планета
Троянди, іриси, півонії, жасмини!
вам не варто тут рости – беріть своє коріння в руки,
беріть своє насіння в жмені та втікайте геть:
у цій понищеній землі більше немає місця життю.
Нарциси й гіацинти, виривайте свої цибулини
й котіться звідси, віддавайте насіння вітру,
якщо це ще може мати сенс, або ж одразу зсихайтеся.
На цій землі краще не рости, мої квіти!
у цій землі стільки гріха, що порядна істота обпечеться
йдучи чорним ґрунтом, що звір відчує сморід здаля,
якщо йому пояснити, що таке сморід і чому це мерзенно,
що світ буде корчитися, наче його в груди ударили.
Квіти мої! Втікайте у космос, спурхуйте у повітря,
ваша місія закінчилася на цій землі!
…Вибираю собі нову планету.
Обтяв усі корені. Чекаю на галявині під лісом.
Спостерігаю пожежу міст попереду, темряву позаду.
А під ногою щось ворушиться:
піднімаю чобіт –
лілія.
гарні дерева
коли померла віслава шимборська
мій сусід через паркан
почав виходити в сад і казати:
дерева дерева які ви всі гарні – такі гарні
що неможливо вибрати на котрім із вас вішатися
він звісно не знав хто така шимборська
а якби я йому сказав це ім’я
він би старий точно перепитав:
хто-хто – наталя цімборська?
та вішайся вже нарешті! –
з часом почала кричати йому зла дружина
котра колись позичила у нас п’ять мішків цементу
і досі не віддала
(а ще її покійний батько у війну допомагав фашистам!)
а чоловік відповідав: ці дерева такі гарні
що неможливо вибрати на котрім із них вішатися –
зрештою одного дня повісилася сусідка
на вербі
–
ну добре: я трохи перегнув
не повісилася – померла своєю смертю
але п’ять мішків цементу
так і не віддала
діди з вулиці садової
отаке: на вулиці садовій проживає двадцять сім дідів
є ще двадцять восьмий – дід григорій але він до списку не хотів
дід іван на турніку вже зрана – може сорок сім за один раз
дід іван сусід спортсмена-йвана ремонтує зятеві камаз
дід левко вже не сидить за вбивство – бо амністували із тюрми
дід сергій кричить на бабу христю щоб вона не гупала дверми
дід олег стругає внуку шаблю – витирає піт густий з брови
дід андрій рахує вголос краплі – дід андрій: спасибі що живий
дід микола з ранку і до ночі слухає радєйко і сопе
дід юрко згадав поїздку в сочі в сімдесят четвертому – в купе!
дід тарас завів нову любаску – пишногруду ясочку гнучку
дід мишко сміється із тараса – пасія молодша за дочку
дід марко жаліється на серце дід прокіп не зве себе старим
дід артур досипав в зупу перцю дід василь триндить про газ і крим
дід михайло спить а дід володя тягне з гаража михайла лом
щоб залізо здати діду боді – той скуповує металолом
дід павло ян лев матвій гаврило ще петро петро – петро ще раз
у лікарні: вчора перепили – вчора ж павла вчора ж день петра
дід онуфрій вбив стару вівчарку – захворіла мучилась – стара
дід дмитро не доживе до ранку сам не ходить навіть до відра
марить – скло розбив – зятьок дмитровий
йде міняти шибку від вікна
лиш дмитро живе не на садовій – там уже початок ірчана
винайдення писемності:
вогненно-золотий
глянь
глянь яка красива наша богородиця
у неї така біла шкіра
у неї пурпуровий мак у волоссі
у неї пурпуровий мак між грудей
яка ж вона красива – наша богородиця
яка ж вона гарна
стоїть біля футбольного майданчика
і м’яч закочується їй до ніг
а вона не нахиляється щоб забрати його
і занести в кабінет завуча
вона не дорікає: поб’єте собі діти лікті
штани нові порвете
і взагалі – вам треба йти робити домашнє завдання
вчити формулу площі та радіуса сфери
ні
вона така красива
у неї пурпуровий мак між грудей
вона не робить усієї цієї гидоти
вона просто дає пас
чорною маленькою туфелькою
никола
він виганяв бур’ян і горобців з городу так
наче торгашів з храму
він ішов до картоплі кукурудзи
редиски кропу з такою усмішкою
мов до церкви
а баба ганя завжди жалілася
що він нікого так не любить
як грушку ним колись посаджену
посеред саду між горіхом і ранетою
і та грушка давала найкращі груші
він вчив мене сороміцьких коломийок
і посилав співати їх бабі
за що видавав сирного коника
він будив мене уночі
подивитися на їжака
який шарудів біля криниці
або на сову яка пугикала на вершку черешні
чи лисицю яка не помічаючи нас паслася у саду
діду коли ми зустрінемося
я вам за сирного коника
заспіваю ще багато сороміцьких коломийок
а груша ваша всохла
зразу після вас
ОСОТЕ!
(фрагменти)
1. осоте
позбав мене імені осоте
я хочу стати тобою
я хочу хапати лисиць і козуль за лапи
і не полохати їх
розповідати птахам сни мого коріння
ховати у пазусі сиву змію і вигрівати її дітей
я хочу знати де пасуться стада підземних жуків
куди зникають нетлі
з червоними животами і сірими крильми
як б’ється серце саранчі
і як проходить флейта крізь куницю
я хочу годувати з рук ведмедів і ворон
я хочу стати собою
осоте
2. ти
шкіра осоту мені до душі
під шкірою осоту немає нічого
навіть легенів і бронхів
навіть печінки навіть нирки хоча б однієї
а особливо немає серця
я заздрю тобі осоте заздрив завжди
ще тоді коли курив суху твою шкіру
з хлопцями подалі від батьківських очей
у високих бур’янах
заздрю коли зриваю тобі голови
просто йдучи стежкою
коли вбиваю тебе заздрю
я заздрив тобі завжди і тепер заздрю
і обіцяю що буду заздрити ти зелена зухвала шкіро
ти ченче байдужості
ти!
5. гра
хлопчик-молодчик
грався на городі:
редиска – сталін броколі – берія
огірок – гітлер латук – гебельс морква – єзавель
редиска розстрілює хвильового і клюєва
броколі ґвалтує кукурудзу
огірок маніпулює бджолами і ненавидить всіх буряків
латук вішає равина
морква випускає воронам нутро
істинно кажу вам: редиска сталін броколі берія
огірок гітлер латук гебельс морква єзавель
осот – диявол
Серце і його назва
У мене було зайве ребро –
я віддав тобі його,
у мене було царство – я віддав тобі половину,
у мене було щось таке, що я віддав цілком,
у мене було Серце – але воно
ніколи мені не належало:
як хліб не належить маслу, як Троянда не належить руці,
як Втрата не належить словам. Серце, що у власності Форми,
стукає мені, стукає – як хтось, кого закрив у темній кімнаті, –
навмисно чи випадково.
Серце я називаю ключем, коли забуваю ключі,
і заводжу машину, скрутивши дротики замка запалювання.
Серце – так само поцілунок, грушевий льодяник.
Серце називаю поцілунком, коли крізь губи чути
стукання іншого Серця.
Серце – я витягаю з грудей і запихаю в кишеню,
коли неможливо витримати –
а воно замащує кров’ю
новісінькі сині джинси
і стукає мені, стукає.
(с) Мирослав Лаюк
