Книга народила… книгу
Хоча розлога двосторінкова рецензія Бориса Сидоренка в «Голосі України» за 13 червня нинішнього року на книгу «Україна. Голодомор 1946—1947 років: непокараний злочин, забуте добро», упорядником і автором якої є автор цього матеріалу, з’явилась після її виходу через 2,5 року, це засвідчує: газета Верховної Ради України у висвітленні голодоморної теми, на відміну від багатьох ЗМІ України, не сповідує компанійщини, коли схожі матеріали з’являються лише напередодні Дня вшанування жертв голодоморів, пише golos.com.ua. Власне, протягом цього часу було багато позитивних рецензій. Книга одержала і міжнародне визнання, зарахована в особливий Фонд Бібліотеки Конгресу США. Так, серед документально-публіцистичної літератури на відповідну тематику вона зайняла достойне місце. Водночас вона виконала ще одну незвичайну роль: покликала до життя свою посестру — книгу незвичайної сили і доказовості, яка могла стати паперовою архівною макулатурою. Із сторінок солідного фоліанта «Голод 1946—1947 рр. в Україні: колективна пам’ять» до нас, живих, обізвалися сотні тих, хто пережив голодоморне повоєнне пекло, багато з яких уже в потойбіччі. Їхні спогади зібрала і впорядкувала науковець з Києва Олександра Веселова.
Відомо, що в людей творчих професій доміною, домінуючими темами, є життєві колізії, які вони пережили. Не є винятком і автор цього матеріалу, який жартома називає себе «антикваріатом першої половини ХХ століття», бо пережив польську, першу совєцьку, німецьку, другу совєцьку влади, а вже в проголошенні п’ятої сам брав участь. Тож не випадково для нього теми голодомору, колективізації стали тими, які зоставили найглибший слід. Першою і народилась у моїй творчій біографії художньо-документальна повість «Знімали у тайзі кіно про хліб», яка витримала три видання. Якимось імпульсом до неї стали слова Джеймса Мейса, який уперше сміливо повідав світові про страшну трагедію українського народу 1932—1933 років: «Ваші мертві покликали мене». Йому і присвятив автор цю книгу, що вийшла в рік його раптової смерті. На початку дев’яностих він приїхав до нас з-за океану. З цим Великим Українцем, громадянином США (згодом і України) індіанської крові, мені двічі довелось зустрітися.
Досліджуючи тему голодоморів, прийшов до висновку, що кінцевою метою їх організаторів, як і війн, агресії, репресій, є навернення жертв до стану, який відомий науці як «стокгольмський синдром». Це страх на генному рівні. Бо сила поневолювача — це наш страх. У багатьох людей він може докорінно змінити психологію мислення. Спочатку людина протестує, згодом під дією фізичних, психологічних, моральних тортур, страху врівноважується, потім стає слухняним виконавцем, починає допомагати своєму катувальнику, зрештою, беззастережно поділяти його ідеї, віддано служити йому. Жахливими репресіями, голодоморами більшовики свого часу майже весь СРСР довели до стану «стокгольмського синдрому». Пригадаймо, як слухняно, услід за вироком катів, цілі трудові колективи таврували «ворогів народу», згодом — «українських буржуазних націоналістів», яким важким горем була смерть вусатого тирана. Особисто знав двох полтавчан, людей із сімей, де всі померли під час голодомору, а їм пощастило вижити (колишній полковник КДБ, секретар парткому передового колгоспу). Тепер вони віддано служили владі, яка вбила їхніх батьків, братів, сестер. Таких прикладів багато. Уже за незалежної України траплялися люди, які не хотіли розповідати про жахи голодомору. Це той само генний страх.
Однак навіть такій могутній, жорстокій і підступній силі, як КПРС з її потужними каральною, ідеологічною системами, не вдалося зламати наш національний дух, прагнення мати свою державу. Проголошення Незалежності відкрило шлюзи для оприлюднення, дослідження правди історії, яка була недоступна. Одним з активних дослідників Голодоморів була Олександра Веселова (Євдокименко) із зросійщеного Дніпродзержинська. Хто знає, що покликало б її в житті, якби не пережитий повоєнний голодомор, коли молоде дівча ледь не стало жертвою людоїдів. Тож і долею її стало дослідження трагічних сторінок нашого народу, які довго приховував від своїх громадян і міжнародної спільноти червоний режим. Тому не випадковим стало і наше телефонне знайомство. На той час вона була вже відомим вченим, кандидатом історичних наук, автором та упорядником понад двадцяти збірників на голодоморну тематику, численних статей у закордонних виданнях. Я ж був всього-на-всього краєзнавцем-дослідником у статусі члена НСПУ, щоправда, впертим, свідомим того, за що взявся. Її поради були для мене слушними. Тоді Олександра Михайлівна завершувала працювати над найоб’ємнішою за обсягом, наймасштабнішою за географією свідчень тих, хто пережив повоєнне лихоліття, роботою. Моя — лише перетнула екватор.
Ця книга була майже готова до друку, коли Олександри Михайлівни не стало. Але для розповіді про цю людину, двох її матеріалів місце в книзі знайшлося. І, …ніби вдячність за добру пам’ять, невдовзі отримую десятитомник свідчень тих, хто пережив голодоморне жахіття. Авторами і упорядниками є вона та її колеги-вчені. Її чоловік В. Веселов прочитав у її робочому календарі прижиттєвий запис і виконав волю дружини. Бо вона не встигла.
Згодом Віталій Якович поділився сумною новиною, надіслав лист: тривалі спроби видати готові і майже впорядковані важливі свідчення людей, зібрані дружиною, чекає сумна шухлядна доля. Це підтвердив і голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні доктор історичних наук В. Марочко. Ситуація знайома: не стає автора — і його інтелектуальний заробок часто йде за ним.
Але ж це украй важливі документи соціально-політичного звучання, живі голоси тих, хто переніс жахливі голодоморні муки! Схвилювала і обурила ця інформація. Єдиною і останньою надією були мої друзі, щирі патріоти України, громадяни США з Дослідної фундації імені О. Ольжича — колишній (п. Михайло Герець, волинянин, член уряду УНР в екзилі) і нинішній (п. Роман Гелетканич) керівники цієї громадської організації, яка вже допомагала мені у виданні згадуваної книги про Голодомор 1946—1947 років. Ось де розуміють значення літератури такої тематики. Допомога надійшла оперативно. Так само оперативно і гуртом за справу взялися В. Марочко, В. Веселов, видавець із Києва М. Мельник, автор цього матеріалу. Оригінал-макет було рекомендовано до друку Ученою радою Інституту історії НАН України. І трохи більш як за півроку книга побачила світ. Наклад був скромний — 416 екземплярів. Однак, як і моя попередня книга, так і ця, врятована, одержали підтримку держави: за бюджетні кошти Мінкульту було видано по тисячі примірників кожної для поповнення фондів бібліотек України.
Про що розповідають голоси…
Нехай не лякають читача розміри фоліанта у 1174 сторінки. Це лише крапля з океану болі, страждань, трагедій нашого народу. І ніхто з ворогів у багатовіковій історії України не заподіяв їй стільки зла, біди і ран, як сусідня ординська Московія, яку ми, осліплені, забамбулені її ідеологічним дурманом, довго іменували «старшим братом». А справжню «любов» він виявив уже за незалежної України, підло всадивши їй у спину ніж.
Попри розмір книги, сотні спогадів, читаєш її з цікавістю, бо пізнаєш історію, гірку правду. У цьому я переконався ще до виходу її у світ. Бо з тобою розмовляють ніби живі свідки, яких уже зосталось дуже мало. Їхні розповіді — це людські долі, крик, страждання живих і мертвих, яких комуністична влада з допомогою доморощених прислужників планомірно і свідомо вбивала голодом. Ці матеріали короткі, однак вони у стократ переконливіші, більше зачіпають душу, ніж розлогі, навіть добре аргументовані статті. Це документи з усіх регіонів України. Вони, мов пазли, малюють масштабну трагедійну картину рідної України, якій ламали, знищували, отруювали національний дух, не зупиняючись перед вбивством мільйонів.
Щоправда, навіть за незалежної держави не всі ті, хто пережив страхіття повоєнного голоду, усвідомлюють його справжні причини. А це не наслідки війни, не погодні умови, а свідома антиукраїнська політика Кремля як продовження практики вбивства голодом українців, апробованої першим і другим голодоморами. Бо механізм усіх трьох абсолютно тотожний. Повоєнної трагедії, як заявляють свідки, можна було уникнути навіть за недороду 1946 року.
Врожай міг порятувати, якби не було свавільних реквізицій, розкуркулення, колективізації, непомірних податків для села. Духовне упокорення України стало головною метою Московії. Для цього їй не досить було двох голодоморів. Серед причин, які штовхнули її на цей крок, харків’янин Валерій Семиволос, свідок голодомору, бачить головну: Україна несла реальну загрозу тоталітарному режиму. І наводить переконливі аргументи: 1944-й та 1945 рік — час найбільшої повоєнної розрухи. Голоду немає. У наступні два була можливість уникнути біди. У партійному керівництві були люди, які мали дещо інший погляд на подальший розвиток країни, політичну ситуацію. Однак їх швидко не стало. Кремль почав закручувати гайки, боячись народу, який сподівався позитивних змін після війни. Мільйони вчорашніх солдатів та офіцерів побачили, як живе люд при капіталізмі, і зрозуміли обман. У Західній Україні селяни виявляли спротив колективізації, підтримували УПА, яка вела бойові дії, перешкоджала проведенню колективізації, грабунку села. Був намір виселити всіх українців у «віддалені краї». Але то не кримські татари, українців — десятки мільйонів. Це загрожувало непередбаченими наслідками. Ось тут партійна верхівка СРСР і ввела в дію опробуваний метод безкровної боротьби голодом в поєднанні з репресіями, нечуваною жорстокістю. І все це під прикриттям дволикої політики — пафосних рапортів місцевого керівництва, фільтрованих матеріалів у ЗМІ, брехливих виправдань про інтереси держави, міст.
Звичайно, тому, хто не знає, що таке голод, нелегко уявити себе на місці голодуючого. Однак тепер згадка про голод того, хто пережив його, висловлюється онімінням, слізьми і одним словом: «Жах!». Голод ламає психіку людини, перетворює її на звіра. Це стверджують численні розповіді свідків, очевидців або їхніх родичів. Багатьом і нині сняться жахіття, багатьом у свідомість в’їлась небезпека можливості нового голоду, вони й нині про запас тримають сухарі, зерно кукурудзи чи квасолю. Душевно важко читати про те, як мати вбиває свою дитину чи втікає від неї, щоб вижити, про те, якими далекими від нормальних харчів було те, чим рятувались голодуючі. Але це треба читати, щоб знати правду.
Бездушність, жорстокість, самоуправство влади у ставленні до людей не знали меж. Я вже уникаю розповідей про те, як виживали пересічні жителі села, які змушені були працювати в колгоспі, мов кріпаки, задарма, бо невиконання мінімуму трудоднів загрожувало штрафом, а то й Сибіром. Винагородою був хіба що черпак рідкої і пісної баланди, половину якого батьки несли голодним дітям, аби ті протягнули день-два. Діти та старі були перші, хто потрапляв під косу кістлявої голодоморної смерті. Це констатують мало не всі автори спогадів.
Однак індикатором людяності було ставлення влади до дітей, до фронтовиків — авторів перемоги над фашизмом, солдатських вдів. Тут достатньо кількох епізодів, щоб уявити рівень нелюдської жорстокості, байдужості, зневаги, ненависті, яку проявляли представники партії «розуму, честі і совісті епохи». Вчитель с. Нижній Вербіж Микола Андрушко пригадує: райком і райвно Печеніжинського району на Івано-Франківщині вирішили на нараді з’ясувати, чому різко знизилося відвідування шкіл дітьми. Директора Молодятинської школи Сірецького, де були найгірші показники, витягли на трибуну для пояснень. А в нього перед очима — кволі, виснажені, опухлі діти, які від недоїдання падають, часто вмирають, і їхній інтерес — не урок, а «коли нам дадуть їсти?» (у багатьох школах дітям давали черпачок якоїсь баланди). Директор пояснив: «Не ходять у школу, бо голод». І заплакав. Секретар райкому прогнав його з трибуни і розрядився гнівним коментарем: «Ніякого голоду немає. Це наклеп на радянську владу». Невдовзі директора в районі не стало.
Діти й самі рятувалися чим могли, немало їх від вживання того, що й їжею не назвеш, помирало. Дітей за те, що збирали колоски на стерні, яку приорювали, жорстоко карали об’їждчики, деяких садили на мурашник. Мати голодних дітей, вдова, прийшла до голови колгоспу, просить: «Дайте хоч трохи крупи. Діти помирають». «Ну хай помирають», — байдуже відповів той. Інший на запитання матері: «Де ж нам жити?» відповідає: «У воздусі». А діти в с. Бахмачка, свідчить Григорій Удовик, під Новий рік пішли колядувати. Зайшли до хати голови колгоспу, глянули на стіл і ледь не зомліли — стільки наїдків! Голова змилостивився — дав на всіх буханець хліба. Це було найбільшим щастям. Надто запізніла правда, від якої віє цинізмом, — це зізнання дружин місцевих партійних вождів, як от Пелагеї Колодки з Дніпропетровщини: «Мій чоловік працював у райкомі партії. Я й не знала, що був голодомор».
Нині день перемоги в Росії є головним святом: парад, пафосні промови, бравурні марші, люди в кольчугах нагород. Але не говориться про ціну перемоги і ставлення до тих, хто тоді її здобув, кого вже давно немає в живих. Я ж добре пам’ятаю, як учорашні фронтовики із свіжим блиском нагород у Ковелі (як і інших містах) простягали обрубки рук, безногі сиділи на невеликих візочках і просили милостиню. «Помогі, браток, защітніку Сталінграда!», «Подайтє калєкє-фронтовіку!». Найбільше запам’ятався безногий, прекрасний акордеоніст, який збирав за чудову гру найбільше пожертв. Про таке у книзі багато болючих спогадів. А бувало, голодні і злі люди проходили мимо і закидали нещасним: «За що ж ви воювали?». Відповіді не було. Бо для них день перемоги, якому вони так раділи і сподівалися, що Батьківщина гідно оцінить їхній подвиг, що настане кінець стражданням мільйонів, не змогли дати відповіді: вони перемогли фашизм, а вдома голод переміг їх, їхніх дружин, дітей? Щоправда, за це питання, пригадує Марія Гончаренко, один фронтовик отримав «нагороду» — 10 років таборів. Віра Чечина згадує, як її батько з хутора Глущенков на Харківщині, фронтовик, інвалід І групи, зварив свій шкіряний ремінь, жував його і плакав: «Запам’ятай, доцю, що зробив для нас батько Сталін. Але не кажи нікому». Доля фронтовиків, їхніх сімей нічим не відрізнялась від інших: вони так само вмирали від голоду, жебрачили. Тетяна Чорновія з Київщини пригадує, як її дід Захар Олексійчук, який брав Берлін, поїхав у Москву обміняти дещо з трофейного на харчі. Те, що побачив, жахнуло: валялись під ногами шматки недоїденого черствого хліба! Збирав зі сльозами на очах: «А в нас же голод!». Перехожий почув: «Тішє! Іначє…». «Іначє» відомо яке: курсант Олександр Скачко з Полтавщини на випускному вечорі Ленінградської військової академії, дивлячись на святковий стіл, зауважив: «Ми піруєм, а у нас с голоду люді умірают». Ще до закінчення випускного його не стало.
З фронтовиками батько Сталін не церемонився, що цілком лягало в канву диявольської більшовицької політики. Коли над нами у 1941 році нависла реальна небезпека, він звернувся до народу «Дорогіє братья і сьостри…», а після війни «братья і сьостри» перетворилися на «гвинтики». «Як же ти помилився, тату!», — коментує лист фронтовика до своєї дружини Надія Ямкова. Бо той писав з останньою надією: «Якщо я загину, то, може, нашим дітям стане легше жити». Та навіть їм, авторам перемоги, стало, вочевидь, гірше, як на фронті. Бо не потрібні ні державі, яку вони зберегли, ні рідним, бездомні каліки стали реальними жебраками. І Сталін «потурбувався»: «гвинтики» небавом раптово щезли з вулиць міст. У нинішній пресі зустрічав кілька разів: аби каліки, немічні не псували декору країни-переможця, їх вивезли на о. Валаам, де вони вимерли. Інший автор каже, що їх пустили на дно з баржею. Авторка однієї з розповідей Оксана Крамарчук свідчить, що в лісі, поблизу Києва, було два будинки для калік-фронтовиків. Один показушний для високих гостей, журналістів, другий з невеликими брудними кімнатами, де, мов дрова, лежали безпомічні каліки, куди від смороду, стогону важко було зайти.
У час цього повоєнного лихоліття найважче довелось жінкам-матерям, вдовам. Особливо було боляче дивитися в очі голодних опухлих дітей, які безмовно молили: «Їсти»… Заради них матері відривали від себе останнє. Та запасу сил було мало, і діти ставали сиротами, йшли у люди, вмирали. «Коли я був малим, думав, що мамі й не треба спати, — пригадує Федір Стригун із Львова. — Хоча були різні матері»… Марія Штефан із с. Жовтневе Київської області розповідає про масовий мор у селі. Одна з жінок, щоб врятувати решту своїх дітей, зарізала одну і годувала інших. Канібалізм не був чимось винятковим. Ольга Стороженко розповідає про справжній подвиг своєї матері, яка 64 рази їздила в «Західну», але врятувала своїх дітей. Найбільше гнітила навіть не відсутність годувальника, а несправедливість, свідома політика влади на знищення українського села, його мешканців. Непомірні податки на всяку живність і дерева, нахабне здирство коштів на так звану «позику державі» (голодуюче населення нахабно змушували «позичати» кошти бідній державі), податок «на бездітність» був знущально цинічною політикою комуністичної влади. Таке ставлення нерідко оберталось трагічними наслідками. Автори кількох спогадів розповідають, як місцева влада та її активісти тероризували людей нічними візитами з вимогами «позичити», як вимагали у вдови з двома дітьми сплати за «бездітність», як продавали люди останню надію — коня чи корову для сплати податків. Доходило й до курйозного. Лубенська Марія з Дніпропетровщини, с. Жданівка, розповідає, як доведена до відчаю жінка в суді звернулась: «Товаришу суддя! Де я ту дитину візьму? Прийдіть і зробіть…».
Цинізм влади не знав меж. Награбоване у вмираючого народу зерно, як свідчать автори, відправлялось за кордон. Відома письменниця Ванда Василевська, дружина особливо наближеного до Кремля драматурга Олександра Корнійчука, після поїздки на свою батьківщину, в Польщу, обурювалась, що СРСР надсилає її землякам не тільки білий, а й чорний хліб. Багато хліба псувалось від неналежного зберігання. А жителька Одеси Надія Колодєєва свідчить, що судно з хлібом та іншими продуктами харчування (як допомога з-за кордону) затопили в морі. Це вписувалось в офіційну політику партії. Микола Тищенко із с. Андрушки на Житомирщині згадує збори комуністів, де партійний секретар інформував їх про ситуацію: «Англія запропонувала нам хліб. Компартія відмовилась — ми не будемо жебраками у капіталістів»… І це в час, коли вокзали встеляли тіла померлих від голоду, в селах ховали без трун або й напівживих. У с. Завадівка на Одещині, констатує свідок, із 600 жителів померли 250.
Так, повоєнне лихоліття за числом жертв набагато менше, ніж голодомор 1932—1933 років. І тут автори спогадів піднімають майже «цілинну» тему: це наслідок безкорисливої допомоги жителів Західної України. Вона подала допомогу мільйонам голодуючих, попри спротив більшовицької влади, яка, схоже, сприяла бандам грабіжників, що безжалісно розправлялися з тими, хто із «Західної» віз додому рятівні припаси харчів, бо не розслідувала їх злочинів. Адже й сама влада була злочинною, навіть кримінальною. І не завжди її війна з народом була безкровна. Віка Боброва з Чернівців розповідає про жахливі речі. 20 жовтня 2005 року на ст. Підзамче біля Львова під час розкопок виявили 502 хаотично поховані людські останки. В їх числі 92 підлітки, 4 дитини зі слідами куль. Експерти встановили, що це сталось у 1947 році. То були жителі 16 областей України і Бессарабії, які втікали від голоду. Їх розстріляли, щоб вони не потрапили в «бандерівський край» і там жителі не зрозуміли істинних призвідців лихоліття.
Багато свідків зберегли добру пам’ять і висловлюють щиру вдячність західнякам, воякам УПА, якими їх лякала влада. Віктор Ткаченко дякує «бандитському краю», називає УПА «Божим військом», яке не дало можливості пограбувати Західну Україну, тож голодуючі скористались цим. Чабан Анатолій із с. Левенці на Чернігівщині за це доземно кланяється повстанцям. І це було видно на ситуації трьох західних областей, де не було такого спротиву повстанців. Та місцева влада взялась запопадливо втілювати в життя основу голоду: колективізацію, розкуркулювання, репресії. У селах став лютувати такий само мор, як і у Великій Україні. Той-таки Анатолій Чабан згадує зловісні слова одного високого районного начальника: «Якщо не буде хліба, люди самі підуть в колгосп». Яка нелюдська мораль, який жахливий метод! Порівняймо ці слова з позицією господаря із Західної України, який на зауваження дружини, що й самим незабаром не буде що їсти, відповів: «Даємо, доки маємо. Не буде — не будемо давати». Це й був зміст милосердя західняків: ділитися в біді останнім.
Так, пережите нагадує про болюче минуле. Та далеко не цим переймаються майже сотні авторів книги. Їх, далекоглядних громадян України, турбує, чи суспільство, особливо молодь, не загубить уроків історії, історії своїх предків, і вони звертаються: «Прислухайтесь, земля стогне від мільйонів жертв, від тихого передсмертного стогону, сліз вмираючих від голоду дітей». «Треба говорити правду, побачити її, пройнятися нею, щоб не забути». «Потрібно дати відповідь на те, чому на нашій багатій землі, при дбайливих і розумних господарях сталося таке лихо». «Є небезпека, що й пам’ять про цей злочин буде вкорочена». «Правда про Голодомори, хоч би чим її притрушували, — чиста правда». «У голодоморній тематиці не дано справжньої оцінки голодомору 1946—1947 років». «Без знання історії нашій Україні — капець». «Хоч би скільки писали про це лихо, а нерозкриті сторінки будуть. Тому треба писати». «Голод 1946—1947 років — продовження 1932—1933-х». «У газетах, на телебаченні рідко показують лихо 1946—1947 років. Не забудьмо: за голодоморами тягнуться дві стежки: одна кривава, від сукровиці з опухлих ніг, із сліз, друга — встелена тілами мертвих… Треба, щоб ми не забули, як комуністи хліб на смертях замішували, дитячою кров’ю поливали». Це лише окремі рядки із спогадів свідків. Їм далеко не байдуже, яке буде майбутнє України. Бо на шляху до нього дуже багато видимих і невидимих перешкод. Серед них — забуття уроків минувшини. Бо спроби фальсифікаторів не припиняються. Є реальні спроби в тіні єврейського Голокосту заховати найжахливішу в світі трагедію — Голодомори в Україні, приховати їх масштаби, розмити причини. Сприяє в цьому і голосування на виборах депутатів, Президента не розумом, а шлунком та емоціями. Тож недаремно і Олександра Веселова, як один із свідків повоєнного лиха, вчений, попереджає: «Без знання минувшини немає майбутнього».
Читач може справедливо дорікнути мені: волинянин, констатуючи факт відсутності голоду в Західній Україні, стверджує: я його пережив. Так, це була гірка правда. Голод — явище вогнищеве, регіональне. Навесні 1944 року, коли за Ковель ще точились запеклі бої, ми опинились у прифронтовій смузі, і хуторян евакуювали у Стовбихву Камінь-Каширського району. Ні посіяти, ні посадити щось ми не встигли. Саме на цей час випала мобілізація чоловіків до діючої армії. Батько закопав у полі зерно, реманент, але не показав, де. Від нього довго не було листів. Минуло три нелегкі місяці нашого колективного проживання в якійсь конюшні і ми повернулись. На той час надійшов лист, але і без нього ми довідались про місце схову — земля там запала. Розкопали. Однак зерно геть зопріло, упряж згнила. У хаті — голі стіни. Без нас там квартирували солдати, тож після них нічого їстівного не зосталось. У дворі — жодної живності. У полі — нічого, крім бур’янів і озимини не виросло. Пам’ятаю, десь у хатньому закутку я знайшов шматок солдатського хліба, вже сухаря. Не їв його, а мов цукерку смоктав. Виручала корівчина та щавель, лобода, вишні, лісові ягоди, гриби. Ласощами були їжаки, деяка риба, що водилась в меліоративних каналах, особливо в’юни. Зіпріле зерно промивали, сушили, перемелювали, те «борошно» додавали до «борошна» із меленої полови, яка колись залишалась після обмолоту льону. На горище хати її насипали товстим шаром для утеплення. Полову пропускали через жорна. Оту суміш розбавляли водою і пекли млинці, гіркі, глевкі, із запахом гнилизни. Мололи й підсмажені жолуді. А взимку хоч рідко, але в петлю потрапляв заєць, ловили сітками куріпок. Весною дерли гнізда чайок, диких качок, яких було на болотах чимало. Рятувались як могли.
Так, це був не сорок шостий, не сорок сьомий. Та голод є голод, він підвладний лише обставинам, а не датам. Він однаковий для людини в будь-який час і залишає по собі гіркий спогад. Уже на осінь 1946-го сім’я видряпалась із голодної напасті — була земля, було бажання працювати, тож і наступний рік уже не був голодний. Саме на ту пору, пам’ятаю, і припадала найбільша хвиля приїжджих. Нещасні, зморені, худі, обдерті заходили в кожну хату, випрошували щось їстівне, інші навіть привозили щось для обміну. І хоча люди самі жили бідно, не відмовляли, часто навіть садовили за спільний стіл. Немало прибульців приросли до нових земель, завели сім’ї.
Для дослідників тема християнського милосердя в часи повоєнного голоду 1946—1947 років залишається «білою плямою». На презентації моєї книги про Голодомор 1946—1947 років промовці наголошували на цьому і готові були надати свідчення для нової книги. Я з радістю і вдячністю погодився. Бо й сам свідок, досі пам’ятаю: стріху хати, клуні сільські активісти здерли, комин розвалили. І ще напередодні затяжних осінніх дощів та зими. А невдовзі вони розпочались. Це було жахіття. Дірява стеля, мокрі стіни, холод. Навіть сірники — гострий дефіцит — відсиріли. Тож доводилось у сусіда позичати… вогонь («взяти жєру», як казали тоді). «Жєр» — це тліючі під попелом вуглини, які залишали з вечора в печі чи грубці, щоб вранці від них розпалити вогонь. Жили, існували, ніби печерні люди.
Якщо перепадала якась копійчина, пішки йшли за 20 кілометрів у Ковель по хліб. Що тоді творилось біля хлібних магазинів — не передати. Натовпи людей, де могли й затоптати. У руки давали по одній порції. Того разу мені пощастило у двох точках. Та поки вибирався з тисняви, геть вибився із сил і на виході зомлів і впав. Коли очуняв, одного буханця вже не було. Уцілів той, на якого я впав і прикрив тілом.
Уже після того, як ми з великими труднощами переїхали в село, на початку «переможної» ходи колективізації, я знову відчув, що таке голод. Сестра Марина, велика трудівниця, принесла піврічний заробіток за плечима — якийсь пуд зерна. У той час я вже вчився в училищі Ковеля, тож приїхав за підмогою. Знайшов ключ у звичному місці, зайшов у хату. Шукаю чогось їстівного, але не знаходжу навіть скибки хліба. Заглядаю в піч. У глибині — невеличкий чавунець. Суп ще теплий. Трохи картопляних різників, приправлений зеленою лободою. Із задоволенням спорожнив, приліг відпочити. Аж тут і мати, пригнала з паші корову. Зраділа, але забідкалась:
— Приїхав, а тут і їсти нема чого…
— Та я вже поїв, — кажу.
— А що ж ти їв? — дивується вона. — В хаті й хліба нема.
— А в печі супчик був…
— Ой, синку, та то ж я маленькому поросятку зварила. Купили, якось годуємо, буде якась шкварка…
Отак я і повторив те, що бачив у дитинстві, коли голодуючі накидались на свинячу картоплю.
Імпортований голод. Для «Западной…»
З початком переможної ходи колективізації на «Западной» (так в просторіччі йменували Західну Україну), на схожі «ласощі» вимушено перейшли мільйони сільських жителів. Ще рік-два тому вони допомагали чим могли прибульцям з Великої України (за підрахунками автора, надали порятунок не менш як шести мільйонам), а через три роки після переможного кінця війни самі стали опускатися майже до рівня тих, кого щойно рятували. Сам факт такої ситуації для Західної України дуже промовистий. Вона не пережила жодного з голодоморів (за 25 років СРСР влаштувала їх аж три: 1921—1923, 1932—1933, 1946—1947), бо не була в орбіті комуністичної «демократії», а розділяла її лише прикордонна смуга. Тож навіть, як мовиться, і їжаку зрозуміло, що справа не в небесній, а в московській канцелярії.
Саме звідти, на «ощасливлені» землі принукою експортували вже… четвертий голод. Механізм і перебіг був аналогічний попереднім: колективізація, розкуркулення, репресії, ліквідація хуторів, приватної власності, непосильні податки. Його наслідки могли бути аналогічні голоду 1946—1947 років у Великій Україні. І лише надзвичайна працьовитість селян, їхня господарська кмітливість, природа, а головне — спротив УПА запобігли гіршому. Це стверджують і факти. У трьох областях західного регіону, де червона влада почувалася вільно і особливо заповзятливо взялася за впровадження нового ладу, наслідки були такі само, як у регіонах України, звідки в «Западную» накочувались хвилі голодуючих.
На жаль, календарний відрізок пори становлення колгоспного ладу в Західній Україні, який автор називає нереалізованим повною мірою четвертим голодом, продовжує бути для дослідників незайманим острівцем. Вочевидь, тому, що там нібито немає якихось незвичайних ситуацій, які б зацікавили читача. Зрозуміло, таке чтиво не для загального інтересу, воно має свого читача. Однак для розуміння глибинних суспільно-політичних, моральних процесів, які тоді насильно прищеплювала Московія, це необхідне. Бо нині ми пожинаємо наслідки. Хлібороба відучили від чесної, якісної праці, знецінили її та одвічну любов до землі, позбавили особистої думки. Глибоку моральну рану завдали пияцтво, обман, крадіжки, кумівство, безбожжя, нищення ідентичності українця. Безперечно, це дуже нелегка, копітка, тривала робота, важча, ніж написати роман.
Однак розсипані, розкидані в архівах матеріали, свідчення небагатьох, але ще живих очевидців, варті того, щоб за них узятись, у чому я переконався, розпочавши дослідження потенційного четвертого, експортного голоду на Волині, в Західній Україні. Так, це не був типовий повномасштабний голод. Однак його подих відчувався принаймні до середини п’ятдесятих. На Волині називали його голодовка.
Ось лише один штрих із кримінальної справи колгоспниць колгоспу імені Хрущова села Повурськ Маневицького району Кулини і Пелагеї Демчук, 1926-го і 1923 року народження. Жінки, які ніколи не ступали на стежку крадійства, зважились на це. У свого односельця, активіста, «взяли» чотири пуди жита, пуд борошна. Причина банальна: у сім’ях не було чого їсти… Можна лише уявити, під яким психологічним тягарем жінки-матері пішли на крок, який у селянському середовищі вважався великою ганьбою. Так у безвихідних ситуаціях ламали віковічні моральні принципи української спільноти.
Для творчих натур, які в дитинстві пережили голод, ця тема є прижиттєвою, вона, мов ланцюгова реакція, як і у випадку, про який розповів. Можливо, цим людям, які вціліли тоді, і делегували наказ тих, які не вижили. Якраз про це написав у своїй глибокодумній статті для моєї книги Борис Дмитрук із Вінниччини, який пережив повоєнне лихоліття: «Вижили і дожили, щоб розповісти правду». Голодоморний літопис продовжується. Він не повинен припинятись.