Андрій Содомора. «Садок вишневий» XVI. «Думайте, читайте…»

0
381

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають, ідучи, дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сем’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає. 

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

ХVI. «Думайте, читайте…»

Бездумне читання – то наче бездумне споглядання всього, що навколо нас. Бо якщо книга – це життя в його сконденсованім у слові вияві, то життя – книга, чиї сторінки гортає вітер часу; життя, яким воно є само собою. Шевченко писав не лише для тих, хто вчений з книжки, а й для тих, чию думку збагачує та неписана книга життя. Народні пісні, народна мудрість (прислів’я, приказки, казки) – з уст тих, хто і думкою, і серцем умів ту книгу читати.

Античні, читаючи, не тільки думали, а й слухали (читали вголос); що читали – те чули і бачили. Хто ж бо годинами слухав би розлогі оповіді аеда (та й нашого кобзаря), якби одразу й не бачив усього, що вухом ловив?.. А втім, згадаймо, вже Горацій нарікав, що насолода у глядача (мова про театр) «перемандровує від вуха до ока». А в книзі моральних сентенцій, датованій ІІІ–ІV ст. уже нових часів, перша настанова батька (автора сентенцій) синові така: «Отож, найдорожчий мій сину, нині я навчатиму тебе, як ті звичаї маєш уладнати у своїй душі. Ти ж читай мої настанови так, щоб їх прочитувати. Бо читати й не прочитувати – то не почитати». В перекладі – спроба передати гру слів: «Légere enim, et non intellégere neglégere est» («intellegere» – думатиробити вибір). Видно, й тоді вже читали абияк – не думаючи… Послухаймо й Клода Гельвеція: «Ви читали багато, але – погано». «Погано» (дослівно: «не добре», pas bien), тобто не шануючи, не почитаючи того, хто пише, не цінуючи його праці.

А ще – Сенеку (читанню книжок присвячує другий лист до Луцілія): «Безліч книг тільки розсіює нас. Отож, коли ти неспроможний прочитати того, що маєш, достатньо мати – скільки прочитаєш. «Але, – скажеш, – іноді хочеться зазирнути то до цієї книжки, то до іншої». – Перебирати наїдками – хіба то не знак переситу? Вони ж, ті наїдки, різні й несумісні, не живлять – псують шлунок. Тому-то ненастанно читай лише визнаних авторів, а коли й заманеться розважитись іншим, одразу повертайся до попереднього. Щоденно черпай собі щось помічне  проти вбогості, смерті й інших напастей. І хоча багато дечого пробіжиш оком, зупинись на чомусь одному, що в цей день можеш перетравити. Саме так чиню і я: читаю багато, беру – дещо»… До речі, кажуть, що Сервантес читав геть усе, що траплялось на очі, брав, певно, – потрібне…

«Про-бігáти» (percurrere) оком можна книгу, яку тримаємо в руках, і ту, в якій перебуваємо, – книгу життя. Щось ви-бираємо (ex-cerpimus) і з тієї, й із цієї; «ex-cerpt» (витяг) – те, що ми взяли, вибрали з тих  обох книг – із прочитаного, побаченого, почутого, пережитого (як бджола, казали давні, – із квітки). Дієслово «excerpere» – від «carpere» – братизриватиспоживати (в академічному словнику – понад десять значень цього дієслова). Почерпнутим – ділимося з читачем, слухачем; ділимось, поки самі врешті не «вичерпуємося» (душа в уявленні античних – наче посуд)…

Так можемо розуміти й Горацієве «Carpe diem»: візьми якомога більше з дня – тієї сторінки, в якій ти присутній (не лише фізично), не пробігай її лише очима, без думки, без серця, бо вдруге в тій книзі, яку сторінка за сторінкою гортає подув часу, вже не побувати (про те «гортання» сторінок фактів, «календаря», з глибоким чуттям – Горацій в оді ІІІ, 17)… Ми вже говорили про те, як багато ще замолоду взяв Шевченко із книги життя, як багато – з інших, реальних книг, починаючи зі Сковороди, якого «списував» ще хлоп’ям…

Шевченкове «думайте», щодо значення, можна порівняти з латинським дієсловом «sentire», відчуватисприймати. «Ut sentio, ita dico» (хрестоматійна фраза): як відчуваю, так і кажу. У тому відчуванні передусім – голос серця: «найголовнішого очима не побачиш» (ще раз повернімося до Екзюпері); найголовніше бачимо серцем, очима душі…

Зір душі, слух душі: «Тихесенько вітер віє, / Степи, лани мріють…» – «Як відчуваю, так пишу, так і малюю», – можна б сказати про Шевченка. У тому відчуванні, в діалозі з природою, з собою («Душе моя, убогая…») визріває Кобзарева думка, радше дума. Її й виголошуємо, напружуючи слух і зір душі. Майстерність декламатора в тому, щоб тонко відтінювати голосом саме цю душевність, якою сповнена лірика Шевченка, пильнуючи, щоб читання не виходило поза рамки природного, щоб мистецтво читання, зраджуючи само себе, не ставало показовим. Бо ж у тій природності, у глибинній простоті – й геніальність Кобзаря.  Хай нас не збиває пряме значення лат. «declamare» (вигукувати, викрикувати, виголошувати), не забуваймо, що для Шевченка важливим був голос душі: «тихо», «тихесенько» – чи не найважливіші з його ключових слів.

Читання саме Шевченкових творів, надто у нашу неуважну до слова, зате вигадливу до візуальних розваг технізовану добу, дає зрозуміти, наскільки важливим є мистецтво повільного читання. «Не поспішай!» – мало б дедалі частіше звучати на уроках словесності. Щоб уява встигала за читаним уголос словом: «…світає, / Край неба палає, / Соловейко в темнім гаї / Сонце зустрічає». Щоб той, хто читає, привчався бути співтворцем (слово ж – людинотворче). Щоб не квапився од слова одразу ж бігти оком по «готове» – по малюнок. Шевченкове слово – це і є малюнок, найкращий малюнок. Тут і мала б зароджуватись любов до слова (філологія), до книжки, до живого світу – краси, яку оспівував Шевченко. Не лише в душі майбутнього філолога, фахівця, а й кожного, хай до якої професії не примірявся б (читання в молодших класах… під секундомір ледве чи сприяють такому «старту»).

Звідки взяти час на такі «розкоші»?..  Відповідь уже була: важливо не те, скільки прочитано, важливо – як прочитано. Йдемо стежкою до кількості, бо вона легша, аніж та, – що до якості (та й обрахувати, «оцінити» кількість легше, аніж якість). Про це – Сенека, Гельвецій, чимало інших мислителів, письменників, митців – і давніх, і сучасних (згадаймо хоча б фільм «Товариство мертвих поетів»)… Про це – Шевченко своїм «Кобзарем», своїм «Садком…», який, дарма що маленький і впорядкований, такі безкраї розкриває перед нами обрії… «Думайте, читайте…»

Для ілюстрації використано знимку Юрка Дячишина

zbruc.eu

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я