“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024
Фрагменти з нового двотомного есею-колажу Богдана Гориня «Під ковпаком окупантів».
Двокнижжя виходить у видавництві «Ярославів вал».
Арешт 23 травня 1966 року органами Житомирського управління КГБ молодого письменника, члена обласного літературного об’єднання Анатолія Шевчука був для його рідних, друзів і знайомих громом з ясного неба. Не один сушив собі голову над питанням, що міг таке вчинити молодий, інтеліґентний мужчина, батько шестирічної донечки, щоб репресивні орґани запроторили його за ґрати. Не могли відповісти на це питання житомирські письменники, серед яких Анатолій набував щораз більшого авторитету як талановитий прозаїк. З 1960-х рр. його новели й оповідання появлялися у республіканській та обласній пресі, 1962-го він звітував своїми творами на засіданні комісії по роботі з молодими авторами Спілки письменників України. На його новели й оповідання звернули увагу читачі й вимогливі критики. Високо оцінив талант молодого прозаїка Євген Сверстюк, зазначивши, що твори Анатолія Шевчука «виділяються серед творів багатьох професіоналів культурою форми, психологічною витонченістю і чистотою естетичного звучання». Закарбувати його ім’я в літературі мала збірка новел, підготовлена для видавництва „Радянський письменник”, – у зв’язку з арештом автора вона була знята з видавничого плану.
Переживав арешт Анатолія знаний у літературних колах України й шанований у письменницькому середовищі Житомира Микола Хомичевський, відомий у літературі як Борис Тен. Бувало, Анатолій заходив до мудрої людини поспілкуватися на літературні теми, а славний письменник, попри свій вік, також навідувався на помешкання молодого прозаїка й книголюба.
Болісно сприйняв чутку про арешт Анатолія його друг, прикований хворобою до ліжка прозаїк з Божої ласки Євген Концевич, стосунки з заарештованим у нього були дуже близькі, довірливі. Навіть рідний брат Анатолія Валерій не міг пояснити батькам, хоча й здогадувався, про причину арешту їхнього сина.
Тяжко переживала арешт сина прибита горем мати, шукала причину тої біди й не знаходила відповіді. Знала кожен його крок, докладала багато сил, щоб рятувати його від різних болячок, домоглася, щоб через хвороби комісували його з армії. А тут така біда! Бідкалася, чи зможе він при своїй кволості відбути тюрму, в якій холодно й сиро, а в нього стільки недуг!
Викликана слідчим на допит Юзефа Шевчук розповіла кагебісту, що, почувши про арешт сина, тяжко захворів її муж. З Київа 28 травня 1966-го приїжджав із дружиною молодший син Валерій. «Они, видя наше тяжелое положение – арест сына Анатолия и тяжелую болезнь мужа,– забрали к себе на время дочь Анатолия. Они живут неплохо, имеют возможность смотреть за ребенком»*.
(* Слідчі окупаційного режиму вели допити російською мовою. – Б. Г.).
Щоб вгамувати цікавість багатьох житомирян, кагебісти розпускали різні чутки про заарештованого, наче належить він до якоїсь забороненої секти, запідозрений в антирадянській діяльности тощо.
Пізніше, коли Анатолія запроторили до концлагера, Валерій написав йому листа й розповів, яким тяжким ударом, яким великим горем був його арешт для батька й матері:
«Батьки зустріли звістку про твій арешт дуже хворобливо, особливо батько. Невзабарі після того він дуже сильно захворів – як ніколи раніше, і місяці два лежав у лікарні. Була в нього кров’яна виразка шлунку. Але оклигав, проте на роботу вже не пішов, а оформився на пенсію.
…Відбилося хвилювання і на матері, а може, просто вже літа підійшли – це важко визначити: кілька разів забирали її в лікарню з тяжкими приступами печінки. Останнього разу вона не змогла прийти до тебе – на побачення у тюрму».
Що ж трапилося? Відповідь на питання, чому молодий письменник Анатолій Шевчук був заарештований органами КГБ і після слідства засуджений Житомирським обласним судом на п’ять років позбавлення волі у концлагері особливо суворого режиму, – читач знайде у документальному есеї-колажі «Під ковпаком окупантів». Тут подана докладна оповідь про дитинство і юність Анатолія, про моральний домашній і суспільний клімат, в яких він зростав, про глибинну дружбу з молодшим братом Валерієм, про роль книг у їхньому житті, про ідейне формування патріотів з міцними й непохитними моральними засадами.
Як автор цих рядків, я простудіював спогади й автобіографічні твори Анатолія і Валерія Шевчуків, скористався тим джерельним матеріялом для докладної розповіді про життєвий і творчий шлях обох братів, про відмінність їхніх доль і причину тої відмінності, про внесок обох братів у духовну скарбницю України, здобуття українським народом Свободи й Незалежности.
Крім новел та оповідань, у творчому доробку Анатолія Шевчука чимало поетичних творів. Його вірші стали відомими завдяки старанням Валерія. Перебираючи після смерти брата його папери, Валерій натрапив на два блокноти з його віршами, які опублікував до 80-річчя Анатолія у журналі „Дзвін” зі своєю передмовою „Поет, якому доля не дала здійснитися”. Ця публікація відкрила для літератури ім’я невідомого талановитого автора.
Поетична творчість Анатолія Шевчука охоплює два коротких періоди: перший – до призову в армію (1953–1956), коли йому було 18–19 років, і другий – після комісування з армії (1957–1962), коли виповнювалося 20–25 років. Між цими двома періодами є певна відмінність.
ПЕРШИЙ ПЕРІОД ПОЕТИЧНОЇ ТВОРЧОСТИ АНАТОЛІЯ
Рання творчість юного поета сповнена громадянськими мотивами. Він захоплюється рідним краєм, в якому народився, описує й оспівує його:
Люблю я ці далі,
такі неозорі,
Люблю я синіючі
дальні простори,
Що тягнуться в синю безкрай.
Люблю я зелені ліси
і долини,
Люблю я пейзажі
своєї країни,
Люблю я свій
сонячний край.
(23 грудня 1955 р. )
Мав рацію Василь Королів-Старий, коли писав, що «є щось просто мудре, Богом людині прищеплене в отій незрозумілій стихійній любові до рідної землі».
Поет з юначим захопленням прославляє працю:
Сильних і смілих нас праця звеличує –
Вічно натхненням у праці живи.
(12–13 грудня 1955 р. ).
Ці рядки перекликаються з багатьма висловлюваннями Івана Франка про визначальну роль праці для людини:
«Лиш в праці мужа виробляєсь сила, // Лиш праця світ таким, як є, створила,/ Лиш в праці варто і для праці жить».
А. Шевчук в роки юності
Поет не декларує своєї любові до людей, до народу. Він збагнув юним інтелектом, що любов до людей і до народу визначає праця, а не слова. Той, хто любить Батьківщину, мусить також знати, що має робити для неї, оскільки чинна любов означає обов’язок праці – неодноразово наголошував у своїх творах і виступах видатний чеський вчений, громадський і політичний діяч Чехословаччини, перший президент Чехословацької Республіки Томаш Масарик. Викликає подив, що цю істину збагнув юний Анатолій Шевчук, для якого любов до свого народу – це праця для свого народу.
Праця, на думку поета, наближає людину до досягнення мрії, і хоча «попереду із часу стіна», поет вірить, що буде «мрією жити завітною // Й здійсниться рано чи пізно вона».
В иншому вірші 18-річний поет пророкує:
Сніг всюди, сніг всюди біліє,
В повітрі й очах мерехтить.
Я знаю: здійснишся ти, мріє,
Настане жадана ця мить,
Бо як мрії цій не здійснитись,
Дорогу свою не знайти!..
(16 грудня 1955 року).
Старшокласник Анатолій накреслює шлях, який приведе його до здійснення мети:
Я ж буду в майбутнім
так вчитись,
До цілі щоб швидше
прийти.
Важливим для усвідомлення формування громадянської позиції Анатолія є його вірш „Травневий вечір”. Поет своє духовне багатство прагне віддати людям:
Я стільки хорошого маю, що хочу
Його, ніби цінність, віддати для всіх.
Заради сповнення тої мрії юнак готовий пройти складний шлях, життєві випробування:
І користь принести народу
Ця мрія поможе мені.
До неї піду крізь негоду
Й крізь сонячні березня дні.
До них дійду я, пройшовши
Для мене важливу путь
І інші путі, може, й довші
Ніж ті, що у думках ростуть.
(16 грудня 1955 р.)
Останні рядки вражають передбаченням власної долі. Цей вірш – свідчення, що Анатолій з юних років готував себе до громадянського подвигу.
В инших творах він демонструє високий рівень поетичного сприйняття світу, намагається передати свої спостереження над явищами природи, вибагливо підбираючи слова:
І обрій весь, уся краса
Ще не горить, а тліє.
(16 грудня 1955 р.)
У школі Анатолій захоплювався історією й літературою. Математика, за словами матері, давалася йому тяжко.
Після закінчення 1954 р. середньої школи № 32 Анатолій вступав до Житомирського педінституту ім. І. Франка, але не вступив. Цей удар долі він тяжко пережив, бо мріяв учитися на філологічному факультеті. Не пощастило йому вступити й до Одеського університету.
Щоб якось влаштувати своє життя, подав документи у щойно відкрите в Житомирі технічне училище № 1.
Під усіма оглядами вступ до будівельного училища був помилковим кроком у житті Анатолія. Його зовсім не цікавили ті технічні дисципліни, які там викладали – вони були чужими його поетичній натурі. У документі про закінчення училища зазначено, що за предмети „строительное обучение”, „геодезия” і „черчение” він отримав оцінки «3», за всі инші «4» і лише за „физическое воспитание” – «5».
Після закінчення училища Анатолій не встиг влаштуватися на роботу будівельником-десятником: прийшло повідомлення про призов на військову службу. На медичні довідки про його хвороби у військкоматі не звернули уваги, бо треба було поповнювати армійські ряди.
ДРУГИЙ ПЕРІОД ПОЕТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ АНАТОЛІЯ
Для Валерія, який навчався у дев’ятому класі, повернення з армії старшого брата стало великою радістю. Була можливість ділитися враженнями про літературні новини, обговорювати твори один одного, накреслювати плани на майбутнє. В Анатолія почався новий, другий період творчости. Відчуваючи після армійської служби приплив енергії, він захоплюється дівчатами, закохується, розчаровується. Переживання, перепади емоцій трансформувалися в поетичні рядки. Свої вірші записував у придбаному блокноті, що мав назву „Альбом для стихов”. Анатолій і Валерій вголос читали один одному свої твори, прискіпливо їх обговорювали, вносили поправки, суворо рецензували – усно й письмово. До них приєднався їхній ровесник, початкуючий поет Віктор Березюк. Брати критично сприйняли альманах молодих письменників і композиторів Житомирщини „Перший сніп”, випущений у світ Житомирським обласним видавництвом. Сповнені молодечих амбіцій, у противагу цьому виданню 1957 р. задумали виготовити рукописний альманах, якому дали назву „Первоцвіт”. Цим виданням водночас мали бажання морально підтримати хворого товариша і поета Віктора Березюка.
Крім поетичного обдарування, Анатолій мав нахил до мистецької творчости, відчував красу ліній, об’ємів, кольору. То ж не дивно, що, за словами Валерія, саме Анатолій власноручно вписував вірші в альбом, „маючи чуття краси літер”. Крім мистецького оформлення альманаху, він також оздоблював рукописні поетичні збірочки Валерія.
Юні таланти були захоплені ідеєю створення альманаху, а ще більше – реалізацією тої ідеї, бо власними руками створювали книжку. Тішили себе думкою, що у давні часи також були рукописні книжки, причому достойно оцінені в майбутні віки. Брати вірили, що „Первоцвіт” – прояв їхнього неповторного духу, свідок появи в літературі нових талантів.
Хоча Анатолій у цей час вже працював лінотипістом і можна було таємно видати альманах друкарським способом з лінотипних рядків, але від того заміру довелося відмовитися, оскільки намір підпільної діяльности синів викрили перелякані батьки. Валерій згадує: «Скандал нам батьки організували з’єднаними зусиллями грандіозний: батько був такий переляканий, що аж тремтів». І ми змушені були відмовитися від принадної ідеї видати у підпільний спосіб свій альманах друком. Після сумних нарад ідею видозмінили, вирішили виготовити альманах рукописним способом всього у двох примірниках – один для себе, а другий для Віктора Березюка».
За лінотипною машиною в друкарні
І все ж Анатолій не міг відмовитись од виготовлення обкладинки альманаху друкарським способом на лінотипі. «Брат, правда, й тут не втримався, – зазначив Валерій, – через що обкладинка мала виглядати так: червоним тушем написано „Первоцвіт”, намальовано братом книжку з гілочкою, над якою сходить сонце, а слова: „Альманах” і „Житомир-1957”, а також, позначки „Головний редактор – А. Шевчук, художній редактор – В. Березюк, літредактор – В. Шевчук” були відбиті з лінотипних рядків».
У рецензії на вірші Валерія Анатолій написав: «Найбільше поезій вмістив в альманаху д-р В. Шевчук, його вірші стоять не на однаковому рівні. Повні символістичних понять і образів, вони спричиняють на читача відрадне враження. Багато з його творів являються продуктом гонитви за формою, але таке явище в процесі творчости цілком допустиме».
У „Первоцвіті” вміщено сім поетичних творів Анатолія і невисокого мистецького рівня найдавніше його оповідання „Випадок на горищі” – свідчення, що свою творчу діяльність автор починав таки з прози. Важливо зазначити, що „Первоцвіт” став предтечею українського самвидаву, який набув розмаху кількома роками пізніше.
Переляк батьків з приводу видавничої діяльности синів став для Валерія приводом спробувати свої сили в драматургії, написати „кумедію” „Трагедія Первоцвіту”, в основу сюжету якої ліг цей конфлікт. Автор „кумедії” поставив своєю метою осмішити «юнацьке наше подвигнення» і пристрасті, які воно викликало у батьків».
Поміщені в „Первоцвіті” сім віршів Анатолія і знайдені Валерієм після смерти брата два блокноти з його поетичними творами дають можливість простежити творчу еволюцію обдарованого юнака.
Характерна особливість поезії Анатолія Шевчука – глибинне відчуття природи, єдности поета з природою, розмаїті явища якої для нього, наче живі істоти чоловічого, жіночого й середнього роду. Вони олюднені й діють, як люди. Відчуття світу природи як живої сутности характерне для більшости його поетичних творів. Юний поет наділяє явища природи емоціями, почуттями: вони мріють, радіють, сумують. До наділених людськими рисами явищ природи поет часто звертається на «ти», як до давніх знайомих. Наче до близького приятеля звертається він до вечора:
Що ж ти, вечоре, в вікна заглядаєш?
Зараз вийду до тебе надвір.
Скільки з темного неба попадало
В річку зір.
Ти з деревами тихо шепочешся,
А про мене немовби забув.
Тиху пісню почуть мені хочеться
Про журбу.
(25 січня – 8 листопада 1958 р. )
Пори дня для поета – це свідомо діючі сили, з людськими привичками та манерами:
Он вечір оддалік в гущавині чаклує,
Готується траву потоптану зросить.
Дощ у його поетичній уяві – опікун, доглядач землі:
Щедрий дощ учора
Землю напоїв.
Сповнений чару поезії персоніфікований ліс, який радісно зустрічає поета:
Вже немає за чим зітхати,
Надійшов час останніх сліз,
Увійшов я, немов до хати,
В розігрітий весною ліс.
Він мені простягає руки,
Приголублений, він збудивсь.
Тут прозорість і соку рухи,
Незвичайного світла розлив.
І дорогу я мріями стелю,
Вони в’ються, мов синій димок,
Утомившись від трепету хмелю,
Замовкає надвечір струмок.
Затремтіли нечутно дерева,
Їм хотілося б ще тепліть,
Та загорнені в ніч березневу
Будуть снити про радість суцвіть.
(10 березня 1959 р.)
Для поета зимовий холод – це також олюднена істота – дядько, що навідався до поета:
Прийде дядько-холод спішним кроком,
У моє вікно застукотить.
Загорне мене у шубу білу,
Заколише під метілі свист –
Цілий день вдивляюсь розімліло
У яскравий тихий падолист
(18–19 лютого 1958 р. )
Та й самі явища природи поводяться у його поезіях, як люди. «Вечірній морок стелить спокій» – так, наче господиня в хаті стелить скатертину. Чудова метафора у двох наступних рядках вірша „Чари”:
І місяць у гілок розгині
Вмостив свої блискучі боки.
На основі цього вірша легко створити ілюстрацію, як «панок» місяць зручно розмістив «свої блискучі боки» у «гілок розгині». Ця метафора водночас свідчить про талант Анатолія Шевчука творити пластичні візуальні образи – доказ його малярського хисту.
Працюючи в друкарні, Анатолій перебував у стані високого творчого тонусу. На повну силу відчував свою молодість з усіма її емоційними перепадами „щемливих миттєвостей” і щемких переживань.
Цей стан переливався в невимушений, натхненний ліричний струмінь:
Ніби воно вже було:
Присмерк, ріка, солов’ї,
Тьмяне пахуче тепло,
Матові руки твої.
(14 травня 1958 р.)
Для юнака постала найбільша проблема – вибір шляху. Питання вибору шляху – одне з найважливіших питань людини на землі. Це питання на повний зріст поставив у свій час Тарас Шевченко:
Один у другого питаєм,
Нащо нас мати привела?
Чи для добра?
Чи то для зла?
Нащо живем, чого бажаєм?..
Мета життя, вибір шляху («де мій шлях, хороший друже»?) – тема глибоких роздумів юного Анатолія Шевчука. Коли ж прийшло усвідомлення обраного шляху, душу поета огорнула тривога:
І спинити печалі не в змозі,
Вийшов я на омріяний шлях.
Серце стислося в думі-тривозі,
Сум в далеких застиг тополях.
(4 квітня 1959 р.)
Наполегливою творчою працею Анатолій Шевчук второвує свій шлях поета-шістдесятника. Він не запозичує, а шукає свої поетичні метафори, шліфує кожен рядок, відшукує найточніше слово-образ:
І хлюпнув вечір голубим відром
В сади і трави неповторний спокій.
Крім лірики, поет творить невеликого розміру епічні полотна. Характерним прикладом малоформатної епічності є твір „Казка”. Автор із сумом пише про варварське ставлення до природи, про руйнування скелястих берегів Тетерева:
Велична тут ущелина була…
Сіріли скелі мовчки над водою.
Юрба дерев розкиданих росла,
І все навкруг дзвеніло тишиною.
Легенди давні люди берегли –
Тут кожен камінь дихав давниною,
І солов’ї в гущавині жили, –
Жила тут велич вкупі із красою!
Сюди ішли, щоб слухать солов’їв,
Помріяти, від шуму відпочити.
Поринеш в тишу віковічних снів –
Стає миліше мріяти і жити!
Та раз почулись вибухи якісь –
То рвали скелі, аж ріка кипіла.
Везли граніт розтрощений кудись –
Луна щодня дотемна голосила.
Густі дерева впали до води,
На них байдужі люди наступали,
Лишили тут свої важкі сліди,
А потім геть, немов мара, пропали.
Тепер це місце кожен обмина,
Ріка в затишші любо не дрімає.
Легенд далеких щезла таїна,
Вже їх нема… як солов’їв немає.
(22–23 травня 1959 р.)
Близький епічним звучанням до „Казки” вірш, навіяний Тетеревом і його берегами. У творі передано вражаюче точний, по-мистецьки довершений образ пізньої осені з метафорами, яким могли б позаздрити відомі поети:
Простір листям засипаний вогким,
Мокрий вечір чекає снігів,
Тулить річка студені боки
До піщаних своїх берегів.
І плюскоче, шепоче слізно,
Цілу вічність цей шепіт трива,
А згори, нахилившись грізно,
Скелі дивляться в темний Завал.
І чого вони там шукають
В непривітнім просторі води?
Я не знаю… ніхто не знає
Із людей, що приходять сюди.
Можна казку пізнать цікаву
За словами легенд старих,
Про минувшу козацьку славу,
Про кохання, про тяжкий гріх.
Тільки все це хвилює розум,
Не торкаючись серця всього.
Не розгаданий вічний роздум
І величчя нерушне його!
(22 грудня 1959 р.)
На окремому аркушику, вирваному з блокнота, Анатолій написав вірш про працю лінотипістів і підвладних їм лінотипів:
Визивно в темінь врізаються вікна,
Освітлюють голі, обшарпані липи.
За вікнами там складачі метушаться,
І десь за дверима гудуть лінотипи.
Визивно у темінь врізається праця.
Шумлять вентиляторів втомлені хрипи.
Напружено важчають сонні повіки
І дихає ніч мовчазна за плечима.
І так невгамовно гудуть лінотипи,
І дивиться втома сумними очима.
(Лютий 1962 р.)
До написаних віршів поет часто вносив поправки. Чимало віршів відточені, наче алмаз, як оці рядки з вірша з подвійним датуванням: 15 березня 1958 р. – 22 грудня 1959 р.
Стоять у пишній позолоті
Вмираючі осінні дні.
У неосудливій скорботі
Вони всміхаються мені.
Вимогливий до кожного слова, до новизни образу, поет перекреслював окремі написані ним вірші. Таких перекреслених віршів в альбомі „Для стихов” кілька. Валерій надрукував їх у журналі „Дзвін” разом із иншими віршами. До них належить і оцей «перекреслений вірш № 1», уривок з якого приваблює своїм образним ладом і настроєм:
Відпихнувсь від берега в човні –
Наодинці весело мені.
…………………………
Мить таку не передати в слові.
За бортом ласкава шелестінь,
Теплі хвильки миють берег в ласці…
Я в човні пливу на самоті.
Скільки є моментів у житті,
Що подібні лиш чарівній казці.
(12, 23 березня 1958 р.)
У перекресленому вірші з епіграфом улюбленого російського поета Олександра Блока («Я люблю ваше тонкое имя») автор залишається вірним образному ладу. Ранок, наче жива істота, «спокій нічний розбудив», ліричний герой йде до сонця, наче до когось знайомого і «кидає ніжність у трепотах п’яну»:
Пахне літом п’янким конюшина,
Ранок спокій нічний розбудив.
Я в росі намочивсь по коліна,
Бо за обрій до сонця ходив.
….. …… …… …… …… …… …… …… ……. ……
Кинув ніжність у трепотах п’яну
За сіріючу пам’яті грань.
………………………………….
І хотів повернутись тверезим,
І в очах зберегти я хотів
Світлу ніжність красуні берези,
Тихий задум струнких яворів.
Та назад з почуттями своїми
І з таємною радістю йду.
«Я люблю ваше тонкое имя»
І щемливих миттєвостей жду.
(30 березня 1958 р.)
Захоплює свіжість, первинність багатьох образів поета:
Не знайти одразу слова,
Як назвати дивну мить,
Пахне ніч темноголова
Черемховістю суцвіть.
(30 травня 1958 р.)
Такі ж промовисті метафори і в инших віршах: «Синій вечір заглядає в вікна», «Тиша зморено дзвенить», «Вітер заснув у саду», «Щедрий дощ учора // Землю напоїв».
Побувавши у дбайливо доглянутому саду Бориса Тена, поет захоплено пише:
Цей сад (він гордість добрих хазяїв),
Мов древній дід шепоче сам з собою,
Відтак доріжки із обох боків –
Нарциси горді хваляться красою.
Тут тіні з світлом в злагоді живуть,
Сплітаються в мережки фантастичні,
Тут взнаєш мрію трепетно-живу
Й забудеш про турботи звичні.
У тиші саду, в пахощах тонких,
Чомусь завжди зринає мила згадка,
Що вдалині, в просторах голубих
Стоїть мого дитинства біла хатка.
Навколо хатки вечора блакить
І починають пахнуть матіоли.
Я – на дорозі. Щоб мене зустріть,
Берізка біла вибігла у поле.
(1959 р.)
Анатолію доводилося бачити, як у місті «господар саду», «Сивий дід, книголюб завзятий»:
… іде, зігнувшись трішки,
У руці затис стареньку книжку,
Що її купив у букініста.
(Жовтень 1958 р.)
Поет обсервує явища природи, приглядається, що в них твориться, чим вони зайняті. Із тим, що діється в природі, в нерозривній єдності душа поета:
Ще трохи – і земля утомлено засне,
Неквапний час на душу осідає,
Тривожить почуттів розбурхання безкрає.
(19 лютого 1959 р.)
Тюремне фото А. Шевчука
Написані Анатолієм Шевчуком упродовж 1957–1959 рр. вірші варті того, щоб їх подати в антології української лірики поетів-шістдесятників. Високу оцінку поезіям другого періоду творчости Анатолія дав Валерій Шевчук у передмові до публікації в журналі „Дзвін”: «Вірші з „Альбома для стихов” вражають своєю бездоганною випрацюваністю, технікою, свіжими метафорами – чудовий імпресіонізм, чудова мова, одне слово, поезія з Божої ласки».
«І саме читаючи ці твори, – пише Валерій Шевчук, – я по-справжньому вразився, на мене війнуло хвилею не просто віршів, а й видатної, блискучої поезії, незважаючи на те, що тексти були чорнові, густо поправлені. Так, це була справжня поезія і зовсім не така, яка писалася у ті часи офіційними віршувальниками».
На прикладі життєвого й творчого шляху Анатолія Шевчука, за словами Валерія, «можемо побачити увіч: отак народжувалися шістдесятники, ті, котрі рушили безбоязно „лупати скалу”, за І. Франком, тоталітаризму, який не тільки знищив чимало святого та Божого, але ще вартнішого земного дерзновенного з розігрітим добротворним вогнем у серці».
Прочитавши вірші брата в обох знайдених альбомах, Валерій Шевчук з розпачем зазначає: «І тут моє горло зчавив ядучий жаль. „Господи! – подумав я, – а що було на тих листках чи в інших блокнотах, які безповоротно загинули через недомисельність його жінки? Того вже ніхто не поверне і тієї втрати для нашої літератури не поповнить”».
Мова тут про архів Анатолія Шевчука, який дружина після арешту чоловіка, переселившись до батьків, скинула у сарай, «де їх поточили миші і знівечила негода».
Валерій і Анатолій Шевчуки
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
