Іван Прокоф’єв. «Спрага»

0

“Українська літературна газета”, ч. (358), лютий 2024

ПРОЯВЛЕННЯ

Хоч яким би банально-простеньким

досі здавався пейзаж,

серце в тобі несподівано тенькне,

тільки деталь завваж.

Розбудовує моментально

простір

штрих-символіст,

несподівано радикально

переінакшує зміст.

Напливає щось з потаємності,

з наддалеких орбіт.

Набуває картина об’ємності,

наче удосвіта світ.

Око голодне, сутності прагне,

краєвидів нових.

…Десь його сховано в начебто збагненім –

ключ – ледь помітний штрих…

ГНОСЕОЛОГІЧНЕ

Десь хтось відходить без вороття

в глей мовчазний непрозірної ночі.

А десь, щоб вгрузнути в м’ясо життя,

ріжуться зуби молочні.

З ґрунту, як з ясен, — зелені ножі,

щоб світ із зим повертався у весни,

щоб вічно надили міражі

у наддалекі креси.

Зазираючи у майбуття,

наче у кістку око сороче,

п’є по краплиночці відкриття

око душі діточе.

РЕКВІЄМ

Б’є в серце, калічить, рве жили на горлі

бандури. Лютує.

Все чує Всевишній. Все бачить світ горній.

Поки що німує.

Несхибна в нас зброя. І чесна молитва.

Й, мов фенікс, воскресло

возносимось з праху,

із попелу битви,

в глибини небесні.

Почуй же нас, світе. Недоля – як буря.

Почуй же нас, горній.

…Наш голос уже – хрип кривавий бандури

в розірванім горлі.

ОБВАЛ

Що це? Кошмарне видіння?

Апокаліпсису жах?

Тріскають, валяться стіни.

В яму сповзає дах.

В небі опор нестачає?

Падає небозвід?

Пробують докричатись:

«Може, іще живі?».

Ті, що зосталися жити,

начебто він – картон,

пробують криком пробити

глухонімий бетон.

БАЖАННЯ

Коли серце муки повне,

коли серце крику повне,

вирвати із серця з криком

невимовне.

* * *

Убили

в одну мить

родину.

Зостався

сирота,

дитина.

Батьків, сестер,

малого брата.

Одному

як

їх всіх

ховати?

Дух проти звірства.

Вічна битва.

Душі дитячої

молитва.

ЧЕРТИ І РИЗИ

На обличчі – шрамів без ліку,

перерубане перенісся.

Що з ним сталося, з чоловіком,

що на вулиці щойно стрівся?

Певно, цілила в хлопця війна,

жменю скалок в обличчя жбурнула.

Мовлять про

в снах тяжких

затонуле

смертю писані

письмена.

МИТЬ

А ліс хрестів такий густий!

Під них – лягати й вічність спати.

Щоб хтось міг хміль життя спивати –

комусь в коріння соком йти.

У коренях – жага буяти.

У пуп’янках – жага цвісти.

По двадцять нам і ми – солдати.

На чин благословляє мати.

…За мить – сигнал в атаку йти.

***

Во ім’я Батька, Сина

й Святого Духа – речення:

є в серці насінина

й в ній сутність засекречена.

Зі сну вона прокинеться,

стебельцем стане, квіткою,

сяйнистою перлиною,

Метою Заповітною.

Не метеора рискою,

що зблиснула і гасне.

Несімо ж дух наш високо

над озвірінням часу.

В лиху, жахну годину

напередодні Суду

во ім’я Батька, Сина

й Святого Духа – будьмо!

ДУША

Уже – мов польова дорога,

розбита у негоду.

Немов по ній до Бога

пройшов мільйон народу.

У вирвах, збита в кров. Одначе

несе свій хрест терпляче.

На те ж бо і дорога,

щоби вести до Бога.

МОРЕ

Володимирові Дмитровичу

і Ніні Василівні Нечистякам,

батькам відомого співака

Юрка Юрченка

З першого погляду – наче і мілко

Спробуєш дна діставати – глибоко.

Небом по вінця налита тарілка.

Здатися може – вмістилище спокою.

Враз щось невидне торкає поверхню.

Мент – і по ній уже котяться брижі.

Мент – і довкруж вже вировище смерті.

Як в нім душі не втонути? Як вижити?

Світ, він – з нюансів. Але і – з контрастів.

Світ – Одіссей. І сирена співає.

Все проминуще. І горе, і щастя.

Все проминуще – і буря минає.

Наче про неї ніколи й не відано.

Вітер заснув у вітрилах й не шерхне.

Рівна, гладенька, мов шиба, поверхня

Від хвилювання, від бурі – ні сліду.

До часу…

* * *

Життєве поле. Майже перейшов.

Перейдене з краєчка озираю.

Ловлю себе на думці, як змінився

мій погляд на близьке і на далеке,

на щойно і давно вже пережите.

Ось точка із якої колись вибув.

Ось точка, у яку нараз прибув.

Світ плине й міниться в моєму зорі.

У ньому й шлях мій міниться химерно.

Душа – калейдоскоп мільйонногранний.

Ще ловить око диво найдивніше –

щомиті інше у щомиті іншім.

Кут зору зближує щомиті точки.

Як місяць сонце у момент затемнення,

все більше друга затуляє першу.

* * *

Конечне все. Скінчився й бій.

Палають крила.

Лет смертний вирівняти їй

уже несила.

Безповоротний перелом.

Фіналу рада,

душа у небі літаком

горить і пада.

* * *

Жаска жадоба, ненасить –

в осерді світу

і в спробах наших сенс зловить –

ловіння вітру.

Щасливий той, хто не читав

на небозводі

й в пізнань бажанні не ступав

на край безодні.

Щасливий жив в обіймах сну

і не проснувся.

Нещасний той, хто зазирнув

і відсахнувся.

САМОЕПІТАФІЯ

Не досягав дух верховин

й того, що в споді.

Ловило око лише плин

в земнім надводді.

Світ – незбагненний вічний нурт.

Таким вродився.

Мені він снивсь. Я снивсь йому

та й одіснився.

СЮРРЕАЛІСТИ СЕРПНЕВОЇ НОЧІ

Сиплють на землю цю сріберність зорі

чи із землі вона лине під зорі?

Щось невимовне підслухали в Листа

ночі серпневої сюрреалісти,

щоб потім в них перейняв Азнавур?

Самозабутніх скрипаликів хори

на щонайтонших струнах мінору

навівають у снива безжур.

В п’янім екстазі цвіркунчиків хори,

відімкнувши з минулим комори,

видобувають всю нічку без змори

з щонайдавнішої ери «сюр»…

ПІСНЯ

Сюрчання коників у травах –

весні і літу щира слава.

Як з хащі лісу благовісна

чудесна птаха – з серця пісня,

неповторима серця пісня.

Збагнула враз: у гамівній

сорочці світу душно й тісно,

й умре колись – як кожна пісня –

застигне в часу глибині,

мов крапля сяйва в бурштині.

За мить блаженного тривання

в осанні вічним небесам,

в хоралі і її яса

як в травах коників сюрчання…

Та поки що – блаженна мить,

й вона – звучить.

ОПАЛЕ ЛИСТЯ

Як лишень трави з-під ніг проростали,

як тягли руки назустріч промінню!

Як слух вслухався в пташині хорали

передранкові

на честь воскресіння!

Як неповторне щось в серці щеміло…

Як він пахтів, цвіт усміхнених яблунь…

Як далина недосяжжям синіла,

як в недосяжжя те кликав хтось, вабив!..

…Вогнища в попіл повільне ховання.

Згаслих жарин перевтомлені очі.

Пам’ять, охоплену забуванням, –

листя опале, –

зачепиш –

шурхоче…

ВИЗИРАННЯ

В жмені. Мов синиця.

Журавля нема.

Як тут полетиться,

як зусюд – зима?

Втоми і зажури

мури, мури, мури.

Впіймано зигзицю,

вкинуто в темницю,

в старості в’язницю.

Світ неначе сниться

й тихо утіша,

як дитя, втіша.

Спала би. Не спиться.

Певно, надивиться,

хоче надивиться…

Мов з дупла синиця,

із вікна в’язниці

визира душа.

ВЕСНА

Тут і проминулого всепотопні повені.

Тут и для грядущого промінь-ембріон.

Стіни невідомого за туманом сховано.

Звідки і куди він, всіх доріг каньйон?

Все – кудись у поспіху. Світ – вода проточна.

Й ми – вода проточна під громаддям скель.

Але десь – дзвіночки. Чуєте? – Дзвіночки –

сонячні краплини, знаки нам пророчі –

голоси дитячі й голоси джерел…

Там, де сніг – недавно, де торішнє листя,

так давно не бачені діються дива:

луки враз напнули, хтось – команду, й вистрелили

корінці з підзолів – шемріт, хруст – трава…

Мурашва. Турботи. Вчовгана орбіта.

Й хоч гласить хтось здалеку: – Марнота марнот… –

сонце в небі – прапором, сміху бризки – діти,

й у стремено ногу – світ наш – Дон Кіхот…

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я