“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024
ПРОЯВЛЕННЯ
Хоч яким би банально-простеньким
досі здавався пейзаж,
серце в тобі несподівано тенькне,
тільки деталь завваж.
Розбудовує моментально
простір
штрих-символіст,
несподівано радикально
переінакшує зміст.
Напливає щось з потаємності,
з наддалеких орбіт.
Набуває картина об’ємності,
наче удосвіта світ.
Око голодне, сутності прагне,
краєвидів нових.
…Десь його сховано в начебто збагненім –
ключ – ледь помітний штрих…
ГНОСЕОЛОГІЧНЕ
Десь хтось відходить без вороття
в глей мовчазний непрозірної ночі.
А десь, щоб вгрузнути в м’ясо життя,
ріжуться зуби молочні.
З ґрунту, як з ясен, — зелені ножі,
щоб світ із зим повертався у весни,
щоб вічно надили міражі
у наддалекі креси.
Зазираючи у майбуття,
наче у кістку око сороче,
п’є по краплиночці відкриття
око душі діточе.
РЕКВІЄМ
Б’є в серце, калічить, рве жили на горлі
бандури. Лютує.
Все чує Всевишній. Все бачить світ горній.
Поки що німує.
Несхибна в нас зброя. І чесна молитва.
Й, мов фенікс, воскресло
возносимось з праху,
із попелу битви,
в глибини небесні.
Почуй же нас, світе. Недоля – як буря.
Почуй же нас, горній.
…Наш голос уже – хрип кривавий бандури
в розірванім горлі.
ОБВАЛ
Що це? Кошмарне видіння?
Апокаліпсису жах?
Тріскають, валяться стіни.
В яму сповзає дах.
В небі опор нестачає?
Падає небозвід?
Пробують докричатись:
«Може, іще живі?».
Ті, що зосталися жити,
начебто він – картон,
пробують криком пробити
глухонімий бетон.
БАЖАННЯ
Коли серце муки повне,
коли серце крику повне,
вирвати із серця з криком
невимовне.
* * *
Убили
в одну мить
родину.
Зостався
сирота,
дитина.
Батьків, сестер,
малого брата.
Одному
як
їх всіх
ховати?
Дух проти звірства.
Вічна битва.
Душі дитячої
молитва.
ЧЕРТИ І РИЗИ
На обличчі – шрамів без ліку,
перерубане перенісся.
Що з ним сталося, з чоловіком,
що на вулиці щойно стрівся?
Певно, цілила в хлопця війна,
жменю скалок в обличчя жбурнула.
Мовлять про
в снах тяжких
затонуле
смертю писані
письмена.
МИТЬ
А ліс хрестів такий густий!
Під них – лягати й вічність спати.
Щоб хтось міг хміль життя спивати –
комусь в коріння соком йти.
У коренях – жага буяти.
У пуп’янках – жага цвісти.
По двадцять нам і ми – солдати.
На чин благословляє мати.
…За мить – сигнал в атаку йти.
***
Во ім’я Батька, Сина
й Святого Духа – речення:
є в серці насінина
й в ній сутність засекречена.
Зі сну вона прокинеться,
стебельцем стане, квіткою,
сяйнистою перлиною,
Метою Заповітною.
Не метеора рискою,
що зблиснула і гасне.
Несімо ж дух наш високо
над озвірінням часу.
В лиху, жахну годину
напередодні Суду
во ім’я Батька, Сина
й Святого Духа – будьмо!
ДУША
Уже – мов польова дорога,
розбита у негоду.
Немов по ній до Бога
пройшов мільйон народу.
У вирвах, збита в кров. Одначе
несе свій хрест терпляче.
На те ж бо і дорога,
щоби вести до Бога.
МОРЕ
Володимирові Дмитровичу
і Ніні Василівні Нечистякам,
батькам відомого співака
Юрка Юрченка
З першого погляду – наче і мілко
Спробуєш дна діставати – глибоко.
Небом по вінця налита тарілка.
Здатися може – вмістилище спокою.
Враз щось невидне торкає поверхню.
Мент – і по ній уже котяться брижі.
Мент – і довкруж вже вировище смерті.
Як в нім душі не втонути? Як вижити?
Світ, він – з нюансів. Але і – з контрастів.
Світ – Одіссей. І сирена співає.
Все проминуще. І горе, і щастя.
Все проминуще – і буря минає.
Наче про неї ніколи й не відано.
Вітер заснув у вітрилах й не шерхне.
Рівна, гладенька, мов шиба, поверхня
Від хвилювання, від бурі – ні сліду.
До часу…
* * *
Життєве поле. Майже перейшов.
Перейдене з краєчка озираю.
Ловлю себе на думці, як змінився
мій погляд на близьке і на далеке,
на щойно і давно вже пережите.
Ось точка із якої колись вибув.
Ось точка, у яку нараз прибув.
Світ плине й міниться в моєму зорі.
У ньому й шлях мій міниться химерно.
Душа – калейдоскоп мільйонногранний.
Ще ловить око диво найдивніше –
щомиті інше у щомиті іншім.
Кут зору зближує щомиті точки.
Як місяць сонце у момент затемнення,
все більше друга затуляє першу.
* * *
Конечне все. Скінчився й бій.
Палають крила.
Лет смертний вирівняти їй
уже несила.
Безповоротний перелом.
Фіналу рада,
душа у небі літаком
горить і пада.
* * *
Жаска жадоба, ненасить –
в осерді світу
і в спробах наших сенс зловить –
ловіння вітру.
Щасливий той, хто не читав
на небозводі
й в пізнань бажанні не ступав
на край безодні.
Щасливий жив в обіймах сну
і не проснувся.
Нещасний той, хто зазирнув
і відсахнувся.
САМОЕПІТАФІЯ
Не досягав дух верховин
й того, що в споді.
Ловило око лише плин
в земнім надводді.
Світ – незбагненний вічний нурт.
Таким вродився.
Мені він снивсь. Я снивсь йому
та й одіснився.
СЮРРЕАЛІСТИ СЕРПНЕВОЇ НОЧІ
Сиплють на землю цю сріберність зорі
чи із землі вона лине під зорі?
Щось невимовне підслухали в Листа
ночі серпневої сюрреалісти,
щоб потім в них перейняв Азнавур?
Самозабутніх скрипаликів хори
на щонайтонших струнах мінору
навівають у снива безжур.
В п’янім екстазі цвіркунчиків хори,
відімкнувши з минулим комори,
видобувають всю нічку без змори
з щонайдавнішої ери «сюр»…
ПІСНЯ
Сюрчання коників у травах –
весні і літу щира слава.
Як з хащі лісу благовісна
чудесна птаха – з серця пісня,
неповторима серця пісня.
Збагнула враз: у гамівній
сорочці світу душно й тісно,
й умре колись – як кожна пісня –
застигне в часу глибині,
мов крапля сяйва в бурштині.
За мить блаженного тривання
в осанні вічним небесам,
в хоралі і її яса
як в травах коників сюрчання…
Та поки що – блаженна мить,
й вона – звучить.
ОПАЛЕ ЛИСТЯ
Як лишень трави з-під ніг проростали,
як тягли руки назустріч промінню!
Як слух вслухався в пташині хорали
передранкові
на честь воскресіння!
Як неповторне щось в серці щеміло…
Як він пахтів, цвіт усміхнених яблунь…
Як далина недосяжжям синіла,
як в недосяжжя те кликав хтось, вабив!..
…Вогнища в попіл повільне ховання.
Згаслих жарин перевтомлені очі.
Пам’ять, охоплену забуванням, –
листя опале, –
зачепиш –
шурхоче…
ВИЗИРАННЯ
В жмені. Мов синиця.
Журавля нема.
Як тут полетиться,
як зусюд – зима?
Втоми і зажури
мури, мури, мури.
Впіймано зигзицю,
вкинуто в темницю,
в старості в’язницю.
Світ неначе сниться
й тихо утіша,
як дитя, втіша.
Спала би. Не спиться.
Певно, надивиться,
хоче надивиться…
Мов з дупла синиця,
із вікна в’язниці
визира душа.
ВЕСНА
Тут і проминулого всепотопні повені.
Тут и для грядущого промінь-ембріон.
Стіни невідомого за туманом сховано.
Звідки і куди він, всіх доріг каньйон?
Все – кудись у поспіху. Світ – вода проточна.
Й ми – вода проточна під громаддям скель.
Але десь – дзвіночки. Чуєте? – Дзвіночки –
сонячні краплини, знаки нам пророчі –
голоси дитячі й голоси джерел…
Там, де сніг – недавно, де торішнє листя,
так давно не бачені діються дива:
луки враз напнули, хтось – команду, й вистрелили
корінці з підзолів – шемріт, хруст – трава…
Мурашва. Турботи. Вчовгана орбіта.
Й хоч гласить хтось здалеку: – Марнота марнот… –
сонце в небі – прапором, сміху бризки – діти,
й у стремено ногу – світ наш – Дон Кіхот…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
