«Кожна жертва була не статистикою». Спогади Тараса Компаніченка про Євромайдан

0
71

Музикант, лідер гурту «Хорея Козацька» Тарас Компаніченко в ефірі «Радіо Культура» пригадав музику та найважчі моменти Революції гідності. Спогади записані у межах спецпроєкту «Бути гідним».

Помаранчева революція була мирним довготривалим протестом, у якому, звичайно, було багато жертовності, багато людей перемерзло, багато людей ночували в наметах і страждали, але це досить-таки світлий спогад — як спільна дія чистих сердець може протидіяти фальсифікаціям і змінити хід історії.

Багато комунікацій, світла, любові, чаїв, глінтвейнів по кав’ярнях. Разом люди грілися, співали. Фестивальний певною мірою формат, і виключно проти махінацій, фальсифікацій, які робила влада. Утім, саме за емоцію — це перший Майдан. Світлий стоп, світла перемога, досить швидка перемога.

Тому частина людей пам’ятали, що в такий спосіб можна чогось добитися. Майдан як один з інструментів прямої демократії. Незгода з новим курсом офіційної київської влади, української влади, яка зрадила декларованому курсу на Європу.

Майдан — це жертовність. Якщо коротко сказати, це відвага, жертовність, служіння.

Ніч із 18 на 19 лютого, коли був наступ на Майдан, коли все горіло навколо, і на сцені була маленька кількість людей, серед них був і я. Тоді багато хто, навіть друзі, говорили: «Давай перестанемо співати. Давай переможемо, і тоді будемо співати». Тоді по нас водили лазером, були думки, що буде постріл. У ті хвилини думалося: «Тільки б не в рот».

Зрештою, вони по сцені побоялися стріляти, тому що це було надто видно все. Бо були прямі трансляції, онлайн-трансляції — це було б просто дико, священники там і артисти.

У ту ніч не було жодного політика на сцені, до речі. Тут теж певна така справжність проявляється: хто є хто і хто, коли, куди втікає, і хто куди навпаки приходить, коли небезпека.

Гімн, який співає мільйон, – це незабутньо. Коли люди не знали слів і коли мільйони співають разом «Ще не вмерла…» це незабутньо. Були молитви, співали «З нами Бог», співали «Богородицю», «Роже слічную». Я намагався поєднувати старі революційні пісні Української революції з піснями, молитвами в нічних вартах — «Чи вічні революціонери?» Лисенка і Франка, «Ми сміло в бій підем за Україну», «Тарасе, ми в бій підем за Україну». Дружина моя мало в мене насильно камінь не кинула. Це вже були вбиті тоді. Вона казала: «Ні, ні в жодному разі не співай. Там і голови складемо за землю рідну. Тільки позитивні співай слова».

Люди пережили страшний стрес, коли пливли труни одна за одною. Ми стояли на сцені і співали «Вічної пам’яті», «Ви жертвою в бою на рідній…», «Плине кача». Це все просто було страшно.

Якось було таке, що я співав Стуса – твір, у якому «Боже, не літості — лютості…». А там текст був такий, що «Благословенна хай буде та куля туга, що разить плоть, щоб її не марудити в перечеканні століть». Я на кілька років перестав співати цей твір, тому що після розстрілів ця благословенна куля і після тих перших жертв, які ми рахували кожну жертву і на Майдані, і в перші дні війни…

Кожна жертва була не статистикою.

Катря Гончарук

Джерело: suspilne.media.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я