СОН
Ми підземеллям йшли, не знаючи, де вихід.
Чи то ісход нас вів, чи гнав ганебний бран.
Байдужі біль і страх — ми
не шукали вигод,
бо вже не кров сочилась з відкритих наших ран.
І прах, і попіл сіялись потроху
в’їдалися в сліди
тих, що ішли до нас
й рівняли укінець пропащу цю дорогу —
аж западався
в позачасся
Час.
Та все ж була й невидима вікнина —
світилися, як віхи, нетлінні кістяки
і мітили віки,
де рід наш
і родина.
Де вольниця і Степ,
й панують козаки…
Враз шаблі зблиск потяв
лиху
ганьбу й неславу.
І в ковилі, у неба на краю —
комусь сяйнули слава і держава.
Й китайка вкрила голову мою.
Джерело: facebook.com
Прокоментуєте?
