Микола Кандратов (Білорусь). І не раз іще небо проплаче…

0
72

Микола Кандратов – білоруський поет, перекладач. Народився 20 травня 1957 року в селі Замостя на Толочинщині Вітебської області (Білорусь). Вищу освіту здобув 1978 року в Мінському педагогічному інституті імені М. Горького. За професією – математик. Після служби в армії з 1981 року живе та працює програмістом у Мінську. У 1997–2000 роках був слухачем Авестійської школи астрології Павла Глоби. 2005 року закінчив Білоруський колегіум, кафедра філософії та літератури. Учасник Поетичного театру «Арт.С». Автор чотирьох поетичних книг «Озеро Рудакова» (2002), «Вірші та зірки» (2008), «Краплі дощу» (2013) та «На Божій долоні» (2020). Укладач і один з авторів книги «У світлі астрології. Долі білоруських літераторів» (2016). Друкувався в часописах «Дієслово» («Дзеяслоў»), «Молодість», «Полум’я», «Вересень», «Поміж», газеті «Література і мистецтво» та ін. Член Союзу білоруських письменників.

День Святого Миколи

Аксані

…ти сама відповідальна

за відлуння у рядках.

Микола Асєєв

Дев’ять років якраз тому

ніби страх підірвався на міні,

наче втрапили ми в весну

чи приснилися в іншій країні.

Мов ріка, вирував проспект,

упереміш – усмішки й стяги.

І лунало «Живе!» просте,

радість множачи скрізь неосяжну.

А на Площі – тьми синизна,

і ріка вливалася в морок.

Я волосся твоє пізнав

світлим німбом над людним морем.

Підступив до тебе тоді,

і відтак ми гойдалися разом –

у чеканні знатних подій

понад долею й поза часом…

Раптом звідкись насунувся смерч.

Під акорди жахливого танго

на живих, мов лавинна смерть,

македонська ішла фаланга,

хоч за спинами там ніде

не було між них Олександра.

Кров, удари, утечі людей –

ти б могла провістить, Кассандро?..

Нас манила дочасна весна,

ледве в’язнями ми не стали…

Я волосся твоє пізнав,

І воно мене врятувало.

***

Уладіміру Некляєву

Світ любить цирк на дроті –

біль зостається ззаду.

З «правди й краси» супроти

я обираю правду

аж від початків Світу

і до Новітнього Раю.

Геній ступає просвітлений,

як над звіроти зграєю.

Хочеться правди чи слави?

Може, він, Божий обранець,

творячи соло і сальто,

смерті уникне обманом?

Чий же то голос нізвідки

серце так спокушає:

з правдою щоб не дубіти,

хай вже краса зігріває?..

Та завітала, як гостя,

думка з Божого Саду:

правді краси завжди досить,

адже краса – то правда.

***

«Завчу на згадку мовчазну

зими облудливі принади.

Переживу її ману:

що буде потім, маю знати.

Не хочу бути Каєм тут,

у Королівстві Сніжних Плаців,

де, як гриби, горби, ростуть

заметів крижані палаци,

де вітер з півночі завжди

вщухає тільки за відлиги,

і приморожені сліди –

читають люди, наче книги,

де в новорічних рандеву –

дід голомозий і вусатий…

Його я теж переживу», –

писав за ґрати хлопчик тату.

***

І не раз іще небо проплаче

про Осіб свої вічні жалі,

що із серцем вродились гарячим,

щоб відбутись на грішній землі,

що не зрадили Слову і Роду,

навіть звідавши пекло чи рай,

закликали крізь ґрати свободу,

боронили зневірений край.

Що ідуть, як по мінному полю,

по життю напролом до мети,

опираючись страху і болю –

скільки стане ще кроків пройти.

Тут не зводяться зоряні люди,

ніби їх незчисленная рать.

Слава Богу, доволі ще буде

в Білорусі кому помирать.

***

Ярашу Малішевському

Ми не прагнемо слави ані благодаті,

живемо у країні на шмаття розтятій.

Дати велич примарну нездатні ми дітям –

живемо у країні з серцем розбитим.

Мов під небом лихим народжені люди,

живемо у країні й пам’яттю блудим.

Терпимо підсвідомо кривди облогу,

тільки маючи гени собі на підмогу.

***

Я – син країни, що ятрить, мов рана,

вся заґратована і безталанна.

Неквапно словом я пиляю ґрати…

Нехай мене вважають за вар’ята.

***

Чим скінчитися хоче це,

хто б напевне сказав.

І на око – пророчиця –

наповзає сльоза.

У Вітчизні – що в вотчині…

Може знати лиш Він

день, коли вже зурочиться

смерті чорний розгін,

що лавиною котиться,

вперто преться в наш дім…

Та Вітчизні нема кінця –

це відомо усім.

День незалежності

Незалежні ми ніби із заходу,

та залежні аж надто зі сходу.

І, здається, не маючи заздрості,

не шануєм своєї вигоди.

Притерпілися? Чи у безпам’ятстві?

Призвичаїлись до виживання –

ніби зраджуєм славній ми спадщині,

боячися за все покарання.

А «великі» у цьому світові,

що признали себе панами,

смаку влади ніяк не звідають –

звично скаляться всі над нами.

Мов забулися недруги нашинські

та лакузи, що їм прислужились:

коли крапки тривання досягнуто –

випрямляється серце пружинно.

З білоруської переклав Микола Мартинюк

“Українська літературна газета”, ч. 21 (287), 23.10.2020

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я