…Без пророчих видінь люд розбещений…
Пригадаю – тільки ж згадка не втіша:
Храм на Спаса, переспівана толока:
Те що бачив, те що бачила душа –
Та, видюща, переструнена, стоока.
Пахла гречка, звільна чубились вітри,
Зріли сливи, дибав бузько по покосі….
Все спливло – а в неї й досі кольори,
В неї й досі три веселки, в неї й досі…
…Хто обробляє землю свою –
той хлібом насичується…
Знов пливем – то в щастя, то в халепу,
І нарешті видива ясні:
Наче хтось вділив окраєць степу –
І дідівський плуг у борозні!
Сонце з неба – попри хмару сіру,
А в душі щось квітне і росте:
Все як здавна – і труда надміру,
І дзвенить колосся золоте!..
…Путь праведних – ніби те світло ясне…
За щасливі дні незнані,
Що звелись над світом чистим, –
Впали, впали на Майдані
З серцем гордим і вогнистим,
З духом світлим і нескореним…
Виснуть хмари, наче брили…
А Дніпро закрийте чорним –
Доки в землю не зарили…
…І будеш ти його пошуковувати,
як тих схованих скарбів…
Де вони взялись, козацькі символи,
Що вросли собою у віки?
Хортицю поміж Дніпра насипали
Шапками своїми козаки!
Ну а потім, потім ще й по каменю –
І уже він сам, немов гора!
Вріс у душі, думами прославлений,
Посеред козацького Дніпра!
…Іди до мурашки…Погляди на дороги її…
У світі щедрім і не вбогім –
Які для пам’яті борги?
Там був Дніпро: Дніпро був богом!
І ми, звичайні – теж боги!
І був цей світ як в небі острів,
Що без лукавства, без гріхів;
І ми – боги, святочні гості
Учились жити в мурахів…
…Праведний сповнений надій і при смерті своїй…
Вже ніщо, ніщо мене не втішить,
Тільки більше віру розхита…
Знаю я: було тих цвяхів більше,
Що Його прибили до хреста.
І лунала заповідь лукава,
Билася кривавими крильми:
Ти ж воскреснеш?.. Це Тобі забава?..
Ще цей цвях – щоб просто підгрудьми…
…Серце розумне шукає знання…
Ще у поганина, ще у язичника
Вписано мовою стріх:
Правда правдива – коли доброзичлива,
Інша – покара і гріх.
З іншою серце надвоє розкрається:
Голод, розбої, гроза…
От: побуло – і нехай не вертається,
Хай у безодні щеза!..
…Бо біжать їхні ноги на зло…
Глядачів – не менше ніж мільйон,
Кожен, кожен, кожен серце тішить:
Господи, та ж це атракціон!
Проворониш – не побачиш більше.
І мене неначе біс жене:
Це ж за що присуджено до згуби?..
Як, за мене? Він любив мене?
Хто ж тепер мене іще полюбить?..
…Повік правдивий не захитається…
Воскрес? А чого ж нема?
Хіба це Христос, це інший!..
П’ять пальців пхає Фома –
А ран у Христа ще більше.
Глянь – крівця із них стіка,
Із тих, що ти їх неславив.
Чи то не твоя рука,
Не палець твій продірявив?..
…З плоду уст чоловік споживає добро…
Так, ми старі, і душі в нас старі,
І не дивуйтесь, все до дива просто:
Мені вже треба, як у Букварі,
Колишні букви ось такого зросту!
Щоб прочитати без оптичних лінз –
«Ми не раби!..» – одвічно повне чару.
А там – на віз, на той чумацький віз,
Що ледве-ледве котиться з базару.
…Вірна людина багата на благословення…
Я знаю те, що божа благодать
Сама не ходить – треба підкликати:
Із ще дитячих вірувань-заклять
Я вибрав ту, що вистраждала мати.
У ній по вінця смутку та жалю –
Бо ж для дітей, для їхньої любові:
Даруй мені, даруй – бо розлюблю!
І ми, малеча, вірили Христові.
…Як птах, що гніздо своє кинув…
В час відльоту на місці не всидить ніхто,
Научи ж мене, птахо, співать і літати –
Бо уже й моє серце – неначе гніздо,
З якого випурхнули пташенята.
Довкола дерева згина бурелом,
Гніздо розгойдалось, а в ньому – о диво! –
Квилить пташеня з перебитим крилом –
Тому пташеняті злетіть неможливо…
…Доглядає вона дому свого…
Не все ясне у цій вельможній грі.
Я знаю: є – це праведно, це гордо, –
Країна, де правують матері,
Не королі, не герцоги, не лорди.
Я знаю це, я знаю – та однак
Не подивуйтесь праведній гордині:
Я звідав край, де владував хлопчак!
І не кажіть, що ми із ним єдині.
…Очі глупця аж на краю землі…
Вештавсь по чужинницьких усюдах –
Дурномудра вдача завела:
Не одну змію пригрів на грудях –
Зміям треба ласки і тепла.
Відповзали – так, немов від скрути,
Що життя по вінця налило.
Тільки ж серце просить знов отрути –
Щоб приспати біля серця зло…
…Золота сережка на ніздрі у свині…
О, скільки крику: – Боже, все збулось!
Звершилися верткі відьомські чари:
Мій дім – це замок, ось він, Боже, ось!
Тут, за парканом – вище, поза хмари!
Ще щось із мрій лишилося мені?
Бодай на хвильку, при дурній відвазі
Посидіти – та не на троні, ні!
А от – на золотому унітазі!..
…Не допустить Господь голодувати
душу праведного…
Це тридцять третій: ніч густа,
Безвинна страждуща провина,
А над стернею тінь хреста,
А на хресті – хлопча… Дитина…
Стражданням скрючене лице,
Голодний скрик: – Я гину, гину!..
Оце вже, Господи, оце!..
Зітри з очей бодай сльозину…
…Не гордуй, як постаріє матір твоя…
Це аж геть: втікають злидні з хати,
Дальній світ дивується: бридня?..
Та іще напівголодна мати
І аж геть голодна дітлашня.
Є сухар – кому із них не дати?
Хоч кого для плоду зберегти?..
Це аж так: напівголодна мати
І аж геть здивовані світи…
…Рятуй узятих на смерть…
До Господнього престолу
Йдуть – голодні, сірі, вперті:
Хто волав про допомогу?
Та ніхто з них, окрім смерті.
Вже вона захрипла ніби
Перед райськими дверима:
Боже, дай голодним хліба!
Я вже гину разом з ними!..
…Чи візьме людина вогонь у лоно своє…
Я не кращий, не вибранець, ні,
Не слуга пресвятої ідеї –
Таж у світі ще більше брехні,
Ніж у правди, у правди моєї!
Ні себе я, ні світ не виню,
Не точу на нездійснене стріли –
Таж у світі ще більше вогню,
На якім кращі душі згоріли!..
…Приходить нужда твоя, як озброєний муж…
Знов чекай на щастя недороду:
Квіття жухне, листя опада…
Впала й зірка у високу воду.
Чи в печаль – високу, як вода.
Що ж, принишкніть, заміри зухвалі,
А чи вас у мандри відпущу –
Ось отак і звикнем до печалі,
Як звикає осінь до плачу…
…Бо конче змайструє вона собі крила…
Так, він мав крила! Він ширяв святково! –
В пораннім небі, де ще сплять вітри.
І не питаймо – крила то чи слово?
І що за поклик чується згори?
То все не наше, ми чужі блакиті,
То лиш в піснях ширяти б всяк хотів!..
Та й наші крила буднями прибиті –
До хомутів, до крісел, до хрестів!..
…Господь їх обох сотворив…
Днина осіння печаллю замаєна,
Сонця і тіні оманлива гра:
Крихта добра десь під серцем у Каїна,
Кажуть, у Авеля більше добра.
Де ота правда, що їх переславила,
Хто поміж них наробив загорож?
Крихітка злоби під серцем у Авеля,
В Каїна люті аж надто – отож!..
…Це буде ліком для тіла твого…
Церкву нашу світло-зриму
Будували щирі, вперті:
Камінь із Єрусалиму,
Для дзвіниць – ліванські кедри.
Дзвони – певно що зі Львова,
На хресті проміння грає;
Від вдови – свіча воскова,
Що горить і не згорає!..
…Жертва безбожних – огида для Господа…
В сиротинець, у дім, де недохват і сум,
Він іде, обкрадач молодої держави,
І дарує – бо щедрий, неначе на глум:
Із банкетів та учт недоїдені страви.
Надкусив, а не з’їв – викидати ж мов стид,
Він дарує: беріть, тут ще досить поживи!..
Боже, жертви таких – це огида з огид,
Крихти їхніх офір – це ганьба нечестива.
…За пазуху жереб вкладається…
Це твій край – всіх світів золотий перетин,
Все тут квітне, бринить, виграє веселково.
А за пазуху Бог нерозмінний алтин
Вклав тобі як талан – щире батькове слово.
Вклав за пазуху, в серце, у розум – живи!
Не скупися, розтрать, роздаруй в сиротинці, –
Не збідніє душа, вкосить знову трави,
Віддарує талан на щедріші гостинці.
…Досліджувати власну славу – неслава…
Боже, ти пробач: вони пихаті,
Хвалять лиш себе свої уста:
Славні ми! – не лиш у власній хаті,
А й на інші села та міста.
Славні ми – взяли такі висоти,
Безвідмовно гідні похвальби!
Будем славить власну славу – доти
Слава доростає до ганьби.
Джерело: “Українська літературна газета”, ч. 21 (287), 23.10.2020
