УКРАЇНА
у дім
де вони
мали бути щасливими
за рік до війни
він привіз піаніно
із дому її батьків
міг привезти ліжко
торшер
плетене крісло
етажерку для книжок
сотні мініатюрних будиночків
ліжечко для ненародженої донечки
(цікаво, на кого вона була б схожою?)
він міг дати їй увесь цей світ
але дав «Україну»
із дому її батьків
старе учнівське піаніно
з обірваною струною
вибитими клавішами
й написом «У-к-р- – -ї-н-а»
вона не питала для чого
тільки спогади впали ринвами
він дивився на неї
вона була схожа на тиху музику
він не бачив нічого
тільки очі –
аквамаринові
тепер
коли від їхнього дому
від їхнього щастя
лишилася тільки стіна
він кладе долоню
на обгорілі клавіші
і чує
як фальшиво
як боляче
колискову грає війна
ще до її початку
попри всі забобони
він потай купив
той жовтенький комбінезончик у цумі
очі їхньої дівчинки
в його мріях
мали бути аквамаринові
від здивування
як і в її матері
коли вона побачила
це піаніно із дому своїх батьків
у домі
де вони мали бути щасливими
і сказала:
сховай
погана прикмета
***
І все, що між ними не відбулося і відбулося,
все ж таки відбувається…
Їхній будинок десь серед медових соняхів і лаванди
вікнами виходить на літо, пам’ять і зорепади…
Десь там (тільки в їхній маленькій затишній галактиці)
підкрадається осінь у жовтогарячій мантії…
Бачиш, серпень засукав рукава прозорі
і з кожного древа знімає невистиглі груші й розвішує зорі,
наче світлодіодні лампочки
на безстроковій гарантії…
До ніг лащиться кіт смугастий, ніби гарбуз, і полохливими
зграями літо губить ключі журавлині.
Літо жевріє вже ледь-ледь у горнилі предзим’я.
На плечі стікають її неслухняні локони роками його, мов ринвами.
І тому він ловить кожен подих її, як маленьке диво.
І знає, що їхній світ більше не вкласти у довоєнні матриці,
де всіх непокоїть, хто з ким кохається,
і ніхто не питає, хто з ким щасливий…
І тому їхній світ
(поза межами всіх пояснень)
ще не збувся, і вже збувається –
у міжчассі…
СТІНА
Місто, де ми так недовго були щасливими, нині знищене вщент.
Ці вулиці, які ти бачиш у новинах, кровоточать, мов стигми, іще.
Пам’ятаєш будинок, що був нам куполом, – впасти б йому на плече…
І заридати-заголосити, але йому відірвало пів тіла – і рана пече.
Цей будинок – як справжній воїн – не став на коліна, хоч пав на порох…
Від нього лишилась єдина стіна, але він пам’ятає ще підвіконня,
І балкон, де щоранку пили ми чай, і дивились на Болдині гори…
І тому й зараз чує ще наші кроки в кімнаті, і все, про що ми говоримо…
І якби не війна, то ця стіна могла б стати стіною маленького храму,
Бо ця стіна бачила, як ми кохались – тому встояла перед градами.
І ти по той бік монітору відчуваєш, як я читаю новини, і як тремчу…
Бо стіни, в яких зародилось життя, стають стіною плачу́.
м. Кропивницький
litgazeta.com.ua
Прокоментуєте?
