“Українська літературна газета”, ч. 11 (355), листопад 2023
СМІХ І СЛЬОЗИ УКРАЇНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ АБО ПРОГРАМА НАЦІОНАЛЬНОГО ПОРЯТУНКУ
Радісною, хоч і останньою, була зустріч щирих друзів – великого любомудра Григорія Савича Сковороди і його найвірнішого учня Михайла п. Непомітно спливав час у задушевних розмовах.
Останні слова, обійми, стискання рук – і Григорій уже був потягся душею до чистої сорочки, торби з сопілкою і цибулиною і вишневої патериці, що лежали біля нього на лаві під вікном, за яким бринів смарагдом густий яблуневий садок.
– А де ж мій вірний учень, поет Н.? – запитав при відході Григорій Савич, і посмішка батьківської любові й ніжної печальної відстороненості осяяла його патріарше лице, як призахідне вечорове сонце горішню шибку.
– О, він відкрив у собі великий нахил до «сродної праці!» – потішив любомудра наостанку Ковалинський. – Уже третій місяць у Голлівуді сценарним віником майданчики підмітає.
Печать відстороненої благодаті на обличчі великого педагога змінилася дещицею земного отетеріння.
– А навіщо він це робить? – не зрозумів любомудр.
– А Бог його святий знає! «Профукав», коли був міністром, останню кіностудію, і тепер «б’є поклони» чужим кінобогам.
– А що зараз діє мій вірний учень В.? – ще з надією поцікавився Учитель.
– З ним сталася біда! Велика біда! Сердега осліп, зовсім осліп! – пустив тонку сльозу Ковалинський.
Григорій Савич спантеличено взяв до рук патерицю:
– А що ж так вплинуло на його зір?
– Та діагноз його недуги видно як п’ять пальців – об’ївся глобалізації! Одним оком чітко бачить, як свого дядька в обійсті, Муракамі, а другим, ну, ніяк не добачає Архипа Тесленка у Лохвиці!
– А поет С.? – ще хапався за останню рятівну ниточку сподівання конаючою рукою Григорій Савич.
– О, він лиже язиком у самому Оксфорді меморіальну дошку, де вказано джерельною англійською мовою, що перших оксфордських викладачів було сюди запрошено із самої Києво-Могилянської академії! – з великим пієтетом поклав перст на вуста вірний Григоріїв учень, і посмішка печалі й гіркоти на його обличчі вдарила у саме серце.
– А навіщо ж він лиже? – не зрозумів великий співець вольності і син гордого малоземельного козака Сави. – Це що, такий пароксизм патріотизму?
– Та ні! – досадливо махнув рукою Ковалинський. – Ні пароксизму! Ні патріотизму! Просто він власне «чадо» хоче туди втулити. І отим своїм меморіальним лизанням прагне «ошляхетнити» в очах оксфордців український акцент у інгліші свого нащадка.
Раптом розітнулися ніжні небесні голоси. Рожева хмарка обігнула садок і спинилася над головами Григорія Савича і Ковалинського. З посвітлілим обличчям Учитель замилувано дивився на світ і на жінку, схожу на янгола, яка щось малювала у повітрі тендітними крилами.
– Господи, я таки удостоївся! – вдячно прошепотів Сковорода. – Свят, свят, свят! – осінив тремтячою десницею хмарку.
Ковалинський спантеличено зиркнув на свого патрона:
– Та Бог з вами, Григорію Савичу! Це ще не зовсім місце вашого вічного спочинку! Це не рай, це ще тільки «прозорий офіс» українського Пенсійного фонду!
– А що ж це діється? Що хоче начертати прекрасна жінка? – побожно склав руки учитель.
І враз – почулися скажені нелюдські волання внизу, під хмаркою, неподалік від Учителя з Учнем: «Баба Маня! Я вам ноги переламаю! Куди ви лізете? Майте совість! У вас пенсія – чотири тисячі!»
– Що це?! – з мукою простогнав Сковорода. – Філія пекла?
Вірний Учень терпляче пояснив нетямущому любомудру:
– Це всього-на-всього із АТБ привезли до сміттєвих бачків простроченого хека! І за його гниле філе на смерть б’ються голодні пенсіонери.
– А що ж прекрасна янголиця з Пенсійного фонду? Що вона пише на хмарці? – не міг дотумкати син чесного українського козака Сави.
– Вона так віднімає, додає, здобуває корінь, бере логарифм, вираховує інтеграл і все це множить на «фіговий» коефіцієнт державної підтримки. І цим виявляє, що бідолаха-пенсіонер, який цілий вік капарив на державу, ще й винен їй, як земля колгоспу!.. Це у них називається – «формула священної корови» або пенсійна реформа України!
– Тоді для чого така довга, як собача пісня, математична літургія?! – не збагнув любомудр.
– Щоб до решти забаламутити мізки нещасному пенсіонеру і подарувати йому «пірамідку з трьох пальців»! – прозоро натякнув Ковалинський.
Раптом спалахнуло голубе космічне сяйво і освітило марсіанським присмерком п’ятеро чоловіків навколо операційного столу, на котрому корчився і кричав од болю нещасний хворий.
– Де лікарі?! – заволав Сковорода.
– Вгамуйтеся, – взяв його за лікоть Ковалинський. – Ці п’ятеро – лікарі.
– То чого ж вони зволікають? Чого очікують? – залементував Григорій Савич.
– Чекають на Ілона Маска! – схрестив Ковалинський.
– Що вони з нього хочуть?
– Щоб той з Америки надіслав їм найточніший «окуляр»-телескоп.
– В той момент, коли гине пацієнт?! – вжахнувся милосердний філософ.
– Саме тоді!
– Я не розумію божественної логіки! – затремтів Учитель.
– Логіка, Учителю, цілком проста: вирахувати і здерти з усіх найближчих родичів нещасного кругленьку астрономічну суму за операцію!..
– Господи! Я не можу збагнути ціни цинізму сучасної медицини в Україні! – закрив обличчя тремтячими руками великий син свого народу.
Страшний гуркіт здригнув філософове серце. Патериця випала з десниці.
Григорій Савич підвів обличчя, сповнене гідності і спокою.
– Що це? – запитав він, уже знаючи відповідь наперед.
– Це «транспортують» вашу могильну плиту зі святим вікопомним «Світ ловив мене, але не впіймав», – буденно проказав Учень.
– Я готовий, – так само просто відповів Учитель.
– Господи! – досадно зітхнув Михайло. – Ну, що вас, Григорію Савичу, усе «заносить» на власне персональне безсмертя! Цю вашу плиту пруть борзописці Крабов і Мамонтюк на суд свого патрона Іродіана Коломазького, і вона має лягти наріжним каменем виправдального вироку.
– То хіба в цьому є щось зле, Михайле? – не второпав Сковорода.
– Зле, Григорію Савичу, дуже зле! – розлютився Ковалинський. – Цим каррарським білим мармуром вашого сумління вони прикриватимуть ногавиці мародера, б’ючи себе в груди, що це і є наша споконвічна державна цнота!
Учитель відсахнувся і ледь не нахромився на роги великої коров’ячої голови з печальними і мудрими очима. На шиї годувальниці калатав срібний дзвоник, прив’язаний великою чорною стрічкою.
– А це що? – отетерів Сковорода.
– Остання корова останнього українського села, – скорботно пояснив Ковалинський.
– І тому в неї на ший – траурна стьожка? – здогадався Учитель.
– Так, Григорію Савичу. Українська корова носить глибокий траур по тисячах своїх коров’ячих посестер, яких знищили на теренах України.
Того страшного літа ціна на молоко на Одещині впала до двох гривень сорока копійок за літр, а по решті України – до чотирьох гривень…
Наші доблесні центральні телевізійні канали навперебій захлинулися сюжетом про порятунок героями ДСНС цуцика із сільської криниці і жоден з них не відгукнувся, не почув моторошного реву корів-годувальниць, які йшли на забій: були переповнені черги до м’ясокомбінатів. Як заціпило, як зацементувало, як задовбало писки усім – від останньої районки до центрального телебачення! Корови гинули при благословенній тиші. ЗМІ втішалися порятунком цуцика.
За садком щось глухо ухнуло. Григорій Савич повернув голову – йому знову причулася глуха хода смерті.
– Ще ні! – заспокоїв його Ковалинський. – Це просто патріотичні організації піднімали український народ із тисячолітньої безодні рабства і упослідження.
– І що, надірвалися?! – співчутливо зойкнув великий син України.
– Та ні, – скривився, як від зубного болю, його вірний учень. – Вже були, нівроку, бідний рідний український народ геть витягли з історичної безодні. Але тут у них усіх почався «перекур на благодать». Вони, наївні і довірливі, дуже широко роззявили рота на манну небесну «капіталістичної благодаті» і все сподівалися, сердешні, що з «окулірованої» патріотичною ідеєю «дикої» капіталістичної яблуні так і сипоне на них Ханенками, Симиренками, Чикаленками, Терещенками, Харитоненками, прямо завалить народ благодаттю, багаті поділяться з бідними. А посипалися мародери і шахраї. І благодаті – катма, і бідний народ «ухнув» назад у безодню.
– Але ж хіба це хибна думка – «окулірування» українською ідеєю? – не міг збагнути Сковорода.
– Ідея прекрасна! – підхопив Ковалинський. – Біда тільки, що вони клепки переплутали: замість того, щоб «окулірувати» «дичку капіталістичну» власною, культурною, підставили свою під «капіталістичну», і від того «окулірування» так самі «здичавіли», що стали хапатися, як голодний за шмат хліба, за «голлівудський віник», за Муракамі, за оксфордську дошку, за благодать…
– Що сталося із синами України, Михайле? – погляд великого гуманіста і патріота затуманила сльоза жалоби і страждання, плечі здригнулися від страшних ридань і заходили ходором, аж лава зі «смертельною» сорочкою і патерицею перехнябилася під безмежним тягарем скорботи. – Скажи мені, звідки в душі чистої сільської дитини беруться така велика старечість і таке страшне відступництво?
– Та Господь із вами, Григорію Савовичу! – не на жарт перелякався Михайло, піднісши до уст Учителя кухоль із джерелицею і оросивши його бліде чоло холодною водою житейського реалізму і прагматизму. – Не копають вони так глибоко. Що вони – філософи, як оце ми з вами? Що, вони істину шукають? Їм – що фінік, що віник, аби оксфордська дошка… А більшого їм і не треба!
За вікном з торбами, хилитаючись, брела ще молода, але вже до краю виснажена жінка в сирітській перкалевій хустинці і, гірко голосячи, тулила до висохлих грудей маленький паперовий згорточок…
– А це що за стражденна?! – схопився за серце великий син України.
– Сердешна «Укрпошта», покритка пана Самулянського! Не її першу пустили з торбами безчесні пани! «Вітчизну», «Літературну Україну», «Всесвіт», – загинав палець за пальцем Михайло. – А он, погляньте! – скинувся Ковалинський.
Посеред майдану шкварив гопака повновидий чоловік з відчайдушно-скорботним виразом обличчя. Товк землю босими ногами, розкинувши руки, і співав, рвучи собі серце:
Сам п’ю, сам гуляю,
Сам стелюся, сам лягаю!
– Чому так мучиться цей бідолаха? – співчутливо поцікавився філософ.
– Тому, що овдовів! Його навіки покинула «кохана» – державна підтримка. І тепер він сам має прогодувати «сирітку» – всеукраїнське літературно-мистецьке видання – журнал «Благовіст». Так по всій Україні! Українські ЗМІ ледве животіють. Український культурний простір на очах щезає, як шагренева шкіра!.. Та що там далеко ходити!.. – махнув рукою Ковалинський. – Погляньте, Григорію Савичу, ліворуч! Он на ту мальовничу терасу!..
Сковорода побачив на узбіччі обвиту плющем альтанку з інтригуючим написом «Chantrape», де ґзився гурт молодиків і дівиць.
– Кес кеке? – не второпав любомудр-поліглот.
– А це, Григорію Савичу, тут тусується Комітет Шевченківської премії, названий так на «європейський штиб» – сиріч по-українськи, по-народному, простіше кажучи – «шантрапа». Збіговисько випадкових типів, які мають таке відношення до генія Шевченка, як свиня до коня. Справжнього морального авторитета літератури, старійшину письменницького цеху усунуто з повеління владного олімпу і замінено на всіляке «шантрапе».
Раптом у садку за вікном почулися нестямні дитячі крики. Судома болю перебігла обличчям великого гуманіста:
– Що це?
– Та це, Григорію Савичу, сільські дітлахи так налякалися НУШу – «нової української школи», реформи початкової освіти, – пояснив Ковалинський.
– Чим же їх так на лякала ця новітня українська школа? – не міг збагнути Сковорода.
– Та бачите, Учителю, ця освіта така українська, як ми з вами – китайські імператори. У жодному з підручників – жодного твору наших українських класиків.
– Як?! – не міг повірити великий філософ України. – Навіть тих, які прийшли після нас?! Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Олександра Олеся?..
– Так, так! – сумно підтвердив Михайло. – Ні «Тече вода з-під явора», ні «Садок вишневий коло хати», ні «Вже сонечко в море сіда», ні «Дивувалась зима…» Жодної української поезії для найменших українців! Лічені роки залишилися взагалі до того часу, коли сконає на селі остання українська школа! Ведеться шалена «оптимізація», тобто закриття шкіл сільської України!
Великий син українського народу і світоч розуму відчув, як залізні лещата розпачу вп’ялися йому в мозок і серце.
– То що, в Україні знищать останню сільську народну школу?! – не повірив він.
– Знищать, знищать!
Фатальний жест руки Ковалинського обвів коло в повітрі й мимоволі склався і розклався в символічну трипальцеву фігуру.
– Даруйте, Григорію Савичу, але такого «подарунка» український народ не отримував від самої монголо-татарської навали! Пригадуєте, навіть клята русифікаторка і українофобка Катерина не знищила у ваших Чорнухах «дяківської» школи! А наш рідненький уряд – і оком не моргнув…
Григорій Савич затулив обличчя руками і, врешті відкривши його, сказав твердо й остаточно:
– Вийди, Михайле, я повинен очиститися від марнот і скверни цього українського світу!
Любомудр рушив до печі, звичним селянським рухом відхилив заслінку і витягнув рогачами великий баняк з водою, нагрітою попередньо для своєї останньої купелі.
…Очистившись душею і тілом, філософ шарнув мокрою рукою по лаві. Ба, місце порожнє! Ні чистої сорочки на смерть, ні торби з сопілкою і цибулиною, ні вишневої патериці!..
– Григорію Савичу! Не хвилюйтеся! – надбіг із вулиці вірний Михайло. – Вашу сорочку, торбу, сопілку, цибулину і патерицю реквізовано державною податковою інспекцією України за те, що український народ щедро наділив вас гонорарами, сиріч салом із цибулею.
Великий філософ розгублено озирнувся. Йому нічим було прикрити наготу свого стражденного єства перед відходом у вічність. Рогачі, баняк, заслінка від печі аж ніяк не підходили. Намацав на припічку єдину глиняну покришку.
– А де ж горщик? – не второпав любомудр, хоч горщик йому вже був не потрібен на порозі потойбіччя.
– Усе начиння в українського селянина реквізовано, – буденно прорік Михайло. – В ім’я майбутньої державної «благодаті».
– І коли ж вона настане? – не повірив великий скептик і гіркий розум України.
– Для українського народу – ніколи. Його просто «роздеруть» між собою, як дитину на Соломоновому суді, заради влади.
– А був у цього народу, у цієї Держави хоч якийсь викрут?! – дошняпувався істини Учитель перед відходом у Вічність.
– Був, був! – бадьоро запевнив Ковалинський. – «Будувати» треба було не соціалізм, не капіталізм, а націю. А держава у зрілого народу і нації – не самоціль, а тільки засіб до життя.
– І хто ж її мав «будувати»? – насторожився Учитель.
– Ми з вами, Григорію Савичу! Ми – українська інтелігенція. Ми – совість цієї нації. Може, «сіренька», може, залузана, може, велика, може, ніяка, може, геть малесенька, але іншої совісті у цього народу і цієї нації немає. Ми мусимо «окулірувати» клепку Президенту і Державі хоча б однією по-справжньому вільною і незалежною, по-справжньому відданою цьому народу газетою. Ми, Григорію Савичу…
Похмуро і відсторонено почвалав любомудр до дверей, притуливши покришку до грішного тіла.
– Михайле, не дивися на мене! – гнітюче прорік Учитель, ступаючи за поріг життя.
І яко наг, яко благ попрошкував з хати до саду.
– Куди ви? – сипнувся вслід Ковалинський.
– Та копатиму собі могилу, бо настав мій час, – просто сказав син козака Сави, очима шукаючи під хаткою заступа.
– Боронь вас Боже! – ухопив його Учень за голого ліктя. – Не чіпайте заступа, бо після того, як закрили останню сільську лікарню в Україні, по селі гуляють епідемії – від гепатиту до побутового сифілісу. Будете і на тому світі, Григорію Савичу, розвалюватися на шматки, і ніяка Феофанія – ні Богова, ні Вельзевулова – не спасе вас.
Злий, знервований любомудр подався геть.
– Не чіпайте заступа! – суворо попередив Ковалинський.
– Та я зубами копатиму собі могилу на цій гіркотній упослідженій землі! – вибухнув злобою і гнівом Сковорода.
– Тю на вас! – плюнув Михайло на вишневий пеньок біля самісінької босої п’яти Учителя. – Хто вам покладе її на зуб – цю гіркотну і стражденну землю? – розсердився Учень на темного, як ніч, Учителя. – Вся земля в Україні – розпайована, розхапана, і облапошеному українському народу залишена тільки під нігтями. Тому звиняйте, Григорію Савичу, лягати на вічний спочинок вам нікуди! Возносіться!
– А це що? – спотикнувся Учитель об величезну яму в садку, що ледь не розверзлася страшною безоднею під його босою п’ятою.
– Це, Григорію Савичу, глибочезна криза совісті в нашій Україні, яку урядовці називають глибокою економічною кризою. Оце сюди і «ухнув» бідний український народ без дна і покришки. Сюди можете і ви – слідом! За колективні ритуальні послуги Вічність бере на п’ятдесят відсотків менше.
Ураз за садком широкою дорогою історичного поступу протарабанив віз, на котрому сидів високий вродливий чоловік із блідим, як вапняне молочко, шляхетним обличчям і зв’язаними за спиною руками.
– Хто це? – ухопився за серце великий гуманіст.
– То по Іванівці возять це стратенця – Конгрес української інтелігенції, – буденно пояснив Михайло.
– А чо’ ж він, бідний, мовчить, наче йому заціпило?! – не витримав Сковорода, і розгніваний, і сповнений батьківської турботи водночас.
– Самозаглиблюється і самовдосконалюється, поки ще є голова.
– А навіщо? – не зрозумів філософ.
– Щоб, крий Боже, не образити ката нетактовним, нешляхетним, нелітературним словом.
– І що, не образить? – поцікавився Сковорода.
– НізАщо! Він так порине у самоспоглядання, що й не помітить, як йому відітнуть голову.
За стратенцем Григорій Савич побачив у густій куряві історичного поступу гурт молодиків і літніх чоловіків із печаттю глибокого внутрішнього сум’яття, боріння, розпачу та історичної безвиході в очах.
– А ці що роблять? – як ужалений в серце скрикнув Сковорода.
– Страждають, – велично пояснив Михайло.
– Чого? – здивувався Учитель.
– Від власної моральної недосконалості і рабської упослідженості українства, які тягнуться у них ще від сарматського степу, – загадково прорік Ковалинський.
Серце помираючого філософа облилося кров’ю милосердя і співчуття до приречених..
– А що, вони не можуть знайти собі іншого заняття замість того, щоб так глибоко і так безнадійно страждати?!
– А навіщо?! – вразився Михайло. – Вони сподіваються, що от-от на депозит їхнього страждання у швейцарському банку за підписом Вельзевула їм прибуде круглий капіталець – відшкодування їхнього морального збитку за все двотисячолітнє рабське упослідження, стягнуте із сарматів, готів, гунів, половців. Цей капітал вони вкладуть у світовий депозитарій національного гноблення і житимуть собі, як рантьє, на дивіденди від власного історичного упослідження, доки світу й горобців.
– А хіба немає у них іншого – легшого і природнішого – способу існування? – здивувався Сковорода. – Приміром, дати собі самим лад раз і назавжди у власній Україні? Не припадати на чотири кості бовдурами царя небесного перед Президентом, не цьомати в обі руці пані Державу, аби вона залишила «останню соломинку» для українського народу – два-три вихолощені українські ЗМІ? Чому вони не можуть бути просто людьми – з випрямленими хребтами, із почуттям гідності, честі, права?
– О, це найбільше філософське питання усіх часів! – загадково прорік Ковалинський. – Відношення прямого українського хребта до примату зігнутої перестрашеної ходи!
– Михайле, не роз’ятрюй мого мозоля совісті! – скривився гірко, як дитина, Учитель і приклав руку до серця. – Моє сумління, наче пес, гризе і гризе почуття глибокої національної скорботи! – патетично шморгнув носом Сковорода.
– Не ви перший, – махнув рукою Ковалинський. – Тут і після вас гризло великих синів України! І гавкали вони, і гарчали… Та що поробиш?.. – і гірко зітхнув.
– Господи, як би мені, Михайле, хотілося лягти під вишнею на вічний спочинок! – сів Григорій Савич на пеньок і приречено затулив руками лице.
– Нічого не вийде! – добродушно зізнався Михайло. – Совість – вічний пес таланту. А ми з вами, Григорію Савичу, талановиті.
Праве приречене око Учителя веселенько глянуло на світ, а боса п’ята стала вибивати об пеньок тропака. Катарсис глибокого душевного страждання, потрясіння і роздвоєння особистості блукав блідим піднесеним обличчям любомудра, як смолоскип життя у чорному лабіринті смерті, а праве веселеньке око тішилося Божим світом.
Нарешті, великий любомудр очистився, заспокоївся, тьопнув босою п’ятою об вишневий пеньок і рішуче плюнув у куряву шляху історичного поступу.
– Михайле, я передумав помирати, – відрізав, як ножем, Сковорода. – Паняй за возом і упослідженими. Конгресу, бідному стратенцю, вирви з горла кляп приреченості і розв’яжи руки. Страдникам тицьни під носа свіжу депешу з великою дулею від Вельзевула і підписом Світового депозитарію упосліджених.
А коли вони отямляться від глибокого наркозу історичного мазохізму, давай їм і Конгресу в руки віжки, мотузки і каната. А тоді клич сюди усі патріотичні організації – будемо гуртом тягнути бідний рідний український народ із історичної безодні.
– А Президента, Кабмін, Верховну Раду до історичної безодні підпускати? – висолопив язика Ковалинський, захекано рвучись у світле майбутнє.
– Тільки перевіривши на детекторі «совісті» – мінімальній українській пенсії! Від Президента – і до швейцара парламенту, – суворо наказав Григорій Савич. – І, ради Бога й святої козацької Покрови, проконтролюй, щоб засоби масової інформації не приперли сюди свіженької лампадки!.. Бо вони нам тут усім замакітрять мізки оливою нашого вікового упослідження і вірнопідданості, що знову почнеться «перекур на благодать». І тоді ми навіки «ухнемо» разом з народом, Президентом і Україною прямо в безодню… А третій історичний шанс у нас навряд чи буде…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
