Назарій Вівчарик. Потривожене зло

0
1491

Назарій Вівчарик – лауреат 4-го Всеукраїнського літературного конкурсу кращих творів ім. Григора Тютюнника. Пропонуємо увазі читачів уривок з роману Назарія Вівчарика «Потривожене зло». Містичний трилер «Потривожене зло» з елементами сучасного українського соціального буття – це розповідь, в якій головний герой Микола прибув з тимчасово окупованого Донецька в Черкаси з непростою місією, яку йому доручив батько. На шляху у нього буде багато перешкод, адже йому доведеться вступити в двобій як з місцевим криміногенним середовищем, так і з найманцями, які отримали завдання ліквідувати Миколу та не допустити, щоб він передав флешку з цінною інформацією українським військовим. Крім того, Микола змушений буде вступити в протистояння з потойбічними силами зла, яке оселилось у звичайному черкаському гуртожитку, де тимчасово мешкав головний герой. «Це дуже густа, насичена і навіть перевантажена подіями проза – наче хмари, крізь яке пробиваються світлі думки й світлі бажання. Смерть тут – і покарання за ниці вчинки, і звільнення від страждань, і порятунок ціною смерті потенційного вбивці. Останнє – дуже несподіване, хоча й логічне», – зазначила, після прочитання рукопису, Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Шевченківської премії.

(УРИВОК ІЗ РОМАНУ)

Після того як пораненого Антона забрала швидка, Віка на правах тієї, яка має чорний пояс, авторитетно заявила, що тренування скінчилося, і потягла Миколу надвір, подалі від зайвих запитань. Додому вони також ішли пішки, бо Віка хотіла мати більше часу, щоб вивідати в Миколи всі подробиці життя і тренувань. Той не дуже й ухилявся, спокійно розповідав, як займався спортом ще геть юним у Донецьку, а після смерті брата його було відправлено в монастир. Як він тренувався в монастирі, не жаліючи себе, щоб відволіктися від тяжких думок. За можливості Микола переводив тему на довоєнний Донецьк, тоді слово брала Віка і починала розповідати про свої пригоди і про життя в місті. Так вони незчулися, як дійшли до парку, де Микола делікатно розпрощався і пішов у напрямку гуртожитку – ніби додому, та коли дівчини вже не стало видно, повернув углиб парку. Ніч була темна і тепла. Він не раз спав при монастирі надворі, бо любив природу, від ставлення до якої вимірював рівень людяності в інших. Зараз його мали б шукати на виїздах з міста, на вокзалах, але аж ніяк не тут, неподалік місця, звідки він мав найперше тікати. Тож Микола і заснув на лавці біля куща між дерев, переконаний в тому, що наступного дня обов’язково знайде вирішення всіх питань.

І ось тепер він дивився на кущ, за яким вгадувалися обриси пса і думав, що телефонувати Віці ще дуже рано. Найперше варто було б щось поїсти, та хто спозаранку йде в магазин? Спозаранку треба займатися спортом, тож Микола встав з лавки і побіг по стежині, розглядаючись навсібіч. Так за п’ять хвилин бігу він знайшов маленький питний фонтанчик, який здався йому привидом з радянського минулого. Проте водограйчик працював, тож крім бігу в парку він отримав можливість ще й напитися справжньої водопровідної води із запахом хлорки.

«Поганяємо мікроби в шлунку!», – пожартував сам із собою юнак.

Надпивши, поглянув на телефон. Ще й шести ранку немає…

– Це смартфон з екраном діагоналлю 5,5 дюймів? – від цього запитання Микола мало не підскочив, бо аж ніяк не очікував так рано зустріти в безлюдному парку якогось малого.

Поглянувши на школяра, він зарахував його десь до 4-5 класу. Що могла дитина так рано робити в парку? Малий усе чекав відповіді. Враховуючи свіжий ще не прогрітий як слід ранок, він мав на собі кофту і блайзер, а у руці добрячого дрючка, довшого за нього. А ще хлопчик був косооким, бо одне око дивилося геть не в той бік, що інше.

– Ага, п’ять і п’ять… Мабуть… А що ти тут так рано робиш? – запитав Микола, який, крім усього, через запитання малого відчув себе геть старим чоловіком із зовсім іншими пріоритетами, бо не дуже замислювався над розмірами екрана телефону.

– Сьогодні ж 1 червня! – пояснив вичерпно малий.

– І?…

– День захисту дітей. У парку буде пінна дискотека. Ми до цього часу хочемо побудувати з друзями халабуду. Ось палка. Ще з учора залишилася, коли ми в Середньовіччя грали! – заявив малий.

– Нічого собі! – сказав Микола.

– Ага! Тільки от друзі ще не прийшли. Мабуть, проспали. А я ні, бо батько рано на роботу їде, він у тролейбусному парку працює. А ви спортсмен? – не вгавав малий, і Микола вже почав за ним не встигати.

– Ага. Спортсмен. Бігаю, – відповів він малому, не знаючи, про що з ним балакати.

До дітей Микола не був призвичаєний. Крім того, він зараз думав про час, адже останніми днями з ним сталося стільки всього, а насправді пройшов всього десь приблизно тиждень, чи трохи більше часу, відколи він живе в новому місті. Тиждень, за який він постарів щонайменше на рік.

– А як швидко ви бігаєте? Коня обженете? – запитав малий.

– Ох… Не знаю. Слухай, ти так рано встав. Ще б поспав дома. Далеко живеш? – запитав Микола.

– Он у тому гуртожитку, – показав рукою в бік будівлі, де ще вчора жив Микола.

– А я там кімнату знімаю. Учора мене не було, але казали, що до вас приходило багато поліції…

– Таке робилося!!! Кричали, гупали, навіть стріляли! Ми потім гільзи шукали, але не знайшли. Я б теж хотів мати пістолет і стріляти! – заявив захоплено малий.

– Пішли вже ті поліцейські?

– Звичайно. У нашому гуртожитку не дуже добре живеться, ну, якщо ви були там, то бачили: і таргани в нас є, і алкоголіки. Але мама мені забороняє до них навіть підходити, – тарабанив малий.

– До кого? До тарганів чи п’яниць?

– До алкоголіків! Хоча одного день тому поховали… Ой, у нас таке робиться! Мама казала, треба переїжджати з того гуртожитку. А знаєте, що у середньовіччі були воїни…

Микола подумав, що малий міг би йому згодитися. Адже можна цього косоокого попросити зайти до гуртожитку і подивитися, чи нема там поліцейських. А вже тоді й самому повернутися. Навіщо? Це було гарне питання, та Микола звик покладатися не лише на раціональний розрахунок…

***

Двоє малих розбишак добряче награлися в «середньовіччя» у місцевому парку неподалік гуртожитку №13. Хлопчаки побудували з гілок халабуду, поганялися за безпритульними собаками і надавали стусанів місцевому лоху, який вчився в паралельному з ними класі і отримував стусани від усіх, від кого лише міг. Насамкінець двоє школярів взяли участь у пінній дискотеці, що організував цього дня в парку депутат від їхнього округу. Червень для дітей почався напрочуд вдало. Не зіпсувала свято навіть відсутність грошей у кишені, бо допроситися хоч декількох гривень на найдешевше морозимо двоє друзів-хлопчаків удома так і не змогли. Але не біда. Додому вони поверталися з великим дрючком, на якому маленьким складним ножиком вирізьбили свої імена. Це була основа їхньої халабуди, і цей дрючок слід було залишити до наступної прогулянки.

Малий косоокий Богдан так і не зустрів більше хлопця, якого бачив спозаранку в парку. Той ніби теж жив у гуртожитку і хотів його щось попросити. Богдан мав добру пам’ять, але якщо старший його не знайшов і ні про що не попросив, значить то не його клопіт. Хоча стати у пригоді старшому хлопцю він був не проти, бо потім міг просити у «старшака» заступитися за нього, як він уже робив під час різних хуліганських витівок у дворі гуртожитку.

Притягнувши зі своїм другом, таким самим малим школярем, до під’їзду гуртожитку палку, вони спершу хотіли її покинути під будинком. І це була б гарна ідея, але хлопці вирішили, що палку хтось обов’язково вкраде. Адже така довга з вирізьбленими іменами палиця безперечно може стати в пригоді мало не кожному жителю району. Тож обоє потягли палку в під’їзд, а звідти на поверх. Перший. Другий. Поза всіляким сумнівом, більш алогічного вчинку цього дня годі було чекати від когось із мешканців гуртожитку. І це вже почали усвідомлювати навіть двоє малих, припускаючи, що їхні матері не схвалять такого рішення. Зупинившись на одному з поверхів, вони стали гадати, чи варто продовжувати цю ризиковану справу, тягнучи непотріб нагору, як ураз в коридор вийшов чоловік і, ловлячи гав та дивлячись зовсім не в той бік, що треба, зробив декілька кроків і полетів сторч головою. Малі заклякли, лише у Богдана вирвався з горла здавлений писк, але одразу ж і погас. Чоловік натомість вдарився головою і видав якийсь качиний «Кряк!» Богдан ще не знав, що цей кряк вчуватимуться йому потім ще довгі роки і косоокість стане не єдиною його проблемою. Врешті чоловік закляк, неприродньо викрутивши шию. Двоє малих все таки сподівалися, що дядько от-от встане, обтрусить штани і скаже: «Усе, гаразд, хлопці, чого очі вибалушили?» Але той лежав немов… немов мертвий!

– А ти колись бачив трупаків? – запитав раптом пошепки друг Богдана.

“Українська літературна газета”, ч. 24 (290), 4.12.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я