***
До останнього змаху меча,
До солоного хрипу «Вітчизно» –
Буду битись, рубати з плеча
І справляти кривавії тризни!
Так написано нам угорі –
Розбивати кайдани об душі!
Сяйвом першим пречистим зорі
Омивати ту зранену сушу,
Що стоїть в спопелілих снігах,
Затуляє туманом руїни…
Рукавом – по росі на очах:
– Не зречуся тебе, Україно!
***
Від новин – до новин.
Проживаєм безумну епоху,
Коли тиша – за радість,
А з неба – не дощ, а вогонь.
Тільки віра тримає:
Ще трошки, ще трошечки, трохи –
І купає в сльозі,
І гартує невидиму бронь.
Ми відплачем за тими,
Хто вже на дорозі до Бога,
І відплатимо так, аж
Куритиме дим від орди: –
Вишиває знамено
Далека – близька перемога:
Україна і воля –
Так було і буде завжди!
***
А війна як війна – рве на клапті роки і сувої,
Забинтує туманом, процідить крізь зуби: «живи».
Ти у списку безсмертних за ці два останні набої –
Ще не скоро почуєш свою колискову трави.
Ти не віриш зіркам – прибиваєш себе з ними разом,
Хто та жінка у чорнім, із обличчям завжди сумним?
А війна як війна – гра в рулетку на все і одразу,
Ця розпроклята роль, тексти прозою, не до рим.
Україні
Твої пісні – і крик, і постріл в груди –
Тужливих більше, так вже повелось.
Тебе за них не раз, не два осудять, –
Хіба болить, коли страждає хтось?
Не запитають, чом ведеш сумної,
Не бачать чорних згарищ і руїн…
Твоя блакить з очей усіх тих воїв,
В яких немає інших Україн.
Ти – сирота, довірлива і щира,
Радієш світу, він би так тобі…
І все ж – співай, нехай почує вирій, –
Тобі іще святитись в боротьбі.
***
А колись, а колись, а колись…
Одягались найкращі із шат,
Шаблі – блискавки линули ввись:
Було сонце? – Буде сонцепад.
І від краю до краю ріка
Тисячами хрипких голосів;
Час прийшов – не здригнеться рука
Пожинати ворожий засів.
Ця просолена потом земля,
Вічний оклик внучат-козачат:
Що миліше – ординська петля
Чи останній – в житті – сонцепад?
Є дорога – не верне назад,
Як колись, як колись, як колись…
Прошепочу, шикуючись в ряд:
За Вкраїну, Господь, помолись.
***
Два кольори крові
Нам присудили нині, –
Плачуть хустки тернові,
Виють хати вдовині.
Вже й небесам тісно,
Хмарам – криваво – чорно:
Перекував пісню
Вісник біди – ворон.
Люті прошу, люті,
Сили прошу, сили
Жити, творити, бути –
Як би нас не косили.
Пишеться кров’ю повість,
Букви кричать нами –
Так, як підкаже совість,
Так, як велить пам’ять.
***
Не знаю імен, та молюся за кожного з воїв,
Хто ранок розвиднив і кулю до серця прийняв.
Війна обирає – кому народитись героєм,
Кому загубитись між ще не народжених трав.
Про вас ще напишуть пісні, і легенди, й поеми…
Розкажуть онукам, мовчання розливши не раз.
Згадаємо всіх, ту калину разом підіймемо,
Що змінює кров (резус +) України і нас.
Це часточка вас очищає святою сльозою,
Розписує сни, де немає і тіні війни…
Хай люто буде у годину смертельного бою,
Хай легко буде, коли ніч прошепоче: «засни».
***
Окрадена, руйнована, розп’ята
Моя Вкраїно, ти була і є, –
Бо б’ється серце в такт із автоматом,
Бо у руці затиснута граната
І ще нам літ зозуля накує.
Нам тільки день прожити без утрати,
А ще цю ніч безкраю перейти…
Сто тисяч кар благаємо для ката,
І б’ється серце в такт із автоматом,
І у руці затиснута граната –
Єдина безмір тої висоти,
Що не дає упасти без відплати –
Розплавить лють на кулі вогняні:
Хай б’ється серце в такт із автоматом,
Нехай священна буде та граната –
Останній доказ правди на війні.
***
Ми ще повернемось сюди,
Бо не простити, не забути
Навік обпалені сади
І кожен місяць – лютий, лютий.
Ми ще домріємо за тих,
Хто не вцілів у круговерті:
Найкращих, рідних, золотих –
Страшна ціна життя і смерті.
Ми стали старші на війну,
На сивину і на сльозину,
На цю розстріляну весну,
На біль вселенський – Україна.
Ми ще повернемось сюди.
***
Україна моя нескорена,
Найсвятіша на всі віки –
Розвесніє, бо є ще Горенка,
Де бабуся пече паски
Просто неба. Під Божим променем
Тісто міситься на сльозі…
Анічого – лиш піч із комином,
Вітер крутиться на нозі.
Тут розстріляна кожна вулиця,
Тут немає куди зайти…
Тільки ж свято до серця тулиться,
Крізь війну пройшло, щоби збулися
Україна, і я, і ти.
***
Усе кінечне – буде й по війні.
Коли ж? Коли? Хотілося, щоб завтра…
Засклити шибки вибиті в вікні,
Зіграти на останній на струні
Козацький марш із сонцем у литаврах.
Усе кінечне – згине вороння,
І пам’ять сторожитиме руїни,
І душу не колотиме стерня,
Хто поруч був – навік твоя рідня,
Є група крові спільна – Україна.
Усе кінечне – відболять сніги,
Дощі відплачуть, цвіт паде на скроні –
То вічний знак, що сплачено борги,
Що відпустили в небо дорогих,
Що вже й самі, як та сльоза – солоні.
***
А лірика потім. Заходиш у душу скляну,
Де рамки від спогадів й фото уже не сльозяться.
Тут жила весна, що закрила собою війну,
І час зупинився на цифрі простреленій – 20.
А лірика потім. Бо знаєш: старіють сніги,
Роки додаються, і втрати, і відстані дому.
Є ти й Україна – все інше не має ваги,
Зшиваєш її і себе, як завжди, по живому.
А лірика потім. Як тільки розвесниться сад,
Як серце зупиниться – там, перед своїм порогом…
Засніжений, вовчий, зимових полків листопад.
Калиновий слід, щоб не збитися, щоб Перемога.
litgazeta.com.ua
Прокоментуєте?
