Я закінчила середню школу в 1993 році. Більшість років пройшли в Радянському Союзі з усіма гнобленнями української літератури, дозованої й сильно цензурованої зарубіжної літератури й агресивного насаджування російської
Специфічність російської літератури
Мені теж у той час сподобались два твори Булгакова «Майстер і Маргарита» і «Собаче серце» (в решті його творів антиукраїнськість реально ранила). Посеред решти депресивних Достоєвського, Купріна, Горького та інших Шолохових здавались чимось геніальним.
Захоплення цими двома творами Булгакова існувало рівно поти, поки після падіння совка я не відкрила для себе цілий всесвіт заборонених раніше або знищених українських творів та ще більший всесвіт світової літератури, якої нас позбавляли в Радянському Союзі.
Хоча, скажу чесно, знайти українську літературу для себе і дітей було ще те випробування у вже незалежній Україні. Низький уклін усім видавництвам, які видають українське й українською.
Коли я здобувала магістерський ступінь в Індіанському університеті у США, який не тільки з публічних фінансів у топ американських вишів, але й має величезні програми з мистецтва, зокрема літератури й в тому числі російської. Тоді я ще раз переконалась у тому, що російська література – взагалі дуже специфічна і має невелике місце у світовій літературі.
Якщо виокремити те, що вони присвоїли в українців та інших поневолених народів, то взагалі все, що вони настворювали від Пушкіна до зараз – досить сумна картина. Водночас фінансування на російські студії російськими олігархами й прямо Росією через всілякі програми були настільки щедрим, що досі в університетах США масштабно мучать себе «Війною і миром» та Онєгіним, хоча нічого нового ні тоді, ні зараз Росія творчому світу не може запропонувати.
Не заборона, а деколонізація
Ну а тепер про рішення Українського інституту національної пам’яті. Класифікація Булгакова – це не заборона, а важлива частина деколонізації через припинення глорифікації й витрачання коштів платників податків на глорифікацію українофоба, трішки плагіатора і зрештою досить посереднього письменника (якщо почитати трішки більше, ніж радянський список літератури).
Але це ніяк не забороняє «булгаковцям» його читати чи за власний кошт у власних приміщеннях організовувати всілякі російські літературні вечори. Але рішення про кваліфікацію – правильне.
Міф про «велику російську культуру» – це один із найсильніших антиукраїнських інструментів в США і на Заході в цілому. Він досі щедро фінансується і є складовою міфу про «велику і непереможну Росію» із загадковою терористичною душею.
Цей міф є дуже небезпечним, і саме він лежить в основі багатьох страхів та нерішучості, з якими ми боремося, особливо останні роки. Ми з командою всі 3 роки моєї каденції на посаді посла активно займаємося деколонізацією освіти й культури, підтримкою українських студій та розвінчуванням російських міфів (навіть коли ховаються під євразійськими чи європейськими). Зараз ми активізуємося в цьому напрямку ще більше.
А не як посол, а як просто громадянка України й багаторічний платник податків я категорично проти витрачання навіть копійки з моїх податків на музеї Булгакових і друки шкільних підручників із його творами. В решті ж – у нас демократія. Тим, що хочуть купувати далі й читати російські твори, – нічого і ніхто не забороняє це робити.
Джерело: Оксана Маркарова
