Він народився, живе і працює у Князівському, що розташоване за кільканадцять кілометрів від колишнього райцентру Рожнятова й належить до Дубівської територіальної громади. Працювати зі словом як краєзнавець, автор низки краєзнавчих досліджень, який майже три десятиліття віддав нафтовим промислам чужого Сибіру, почав у поважному віці – у часі життєвого 70-ліття. І рідне українське слово його окрилило. Тож сьогодні у рамках редакційного проєкту «Літературна світлиця» ми пропонуємо читачам відверту розмову з життєписцем свого рідного села – краєзнавцем, для якого українське слово передовсім асоціюється і сприймається серцем як Батьківщина. І це не напускна патетика, а мова серця. Адже Іван ВАСИЛИШИН – не просто сільський життєписець, а рідний брат Павліни Литвин (Василишин) – авторки краєзнавчого дослідження «Розповіді про Князівське», написаного ще 2010 року. А де проступає творчий слід цієї педагогині й подвижниці слова, там і від її послідовників варто очікувати належного рівня дослідницької досконалості.
Генетичний вибух
У Князівському, яке розкинулося біля відомої гори Ожиновате й означене Павлівським каменем, ще донедавна чоловіки жартували, що у їхньому житті першим ковтком було молоко матері, а другим – нафта, адже щоб прогодувати родини, свого часу не одне покоління князівчан-чоловіків вимушене було важко працювати на нафтогазових промислах Сибіру. Ця участь заробітчанина не оминула й Івана Василишина.
– Заробляючи у школі по 105 карбованців щомісяця, я чесно відпрацював після вишу три передбачені законом роки. І на цьому моя педагогічна праця закінчилася. Всі мої брати тоді вже працювали на нафтових промислах у Сибіру, добре заробляли й малися відповідно, а приїжджаючи додому у відпустки, гроші не рахували, були ґаздами й ходили селом з високо піднятими головами. А я, маючи вищу освіту, плентався, якось ніби згорбившись, сільськими вуличками зі школи – я ж закінчив інститут! Вчитель! Тож згодом не втримався від спокуси – зірвався із села і подався на заробітки у Сибір, де відтарабанив майже 30 років.
– Іване Васильовичу, але ж, як кажуть, то не штука поїхати сільському вчителеві на заробітки, треба ж було знати нафтову справу.
– Правду кажете. Ще до педінституту я працював слюсарем, бо закінчив курси слюсарів контрольно-вимірювальних приладів у Пневі на Надвірнянщині. Але не це головне. Наше село – глибоко нафтове. Роками наші діди й батьки працювали на Ріпненському нафтовому родовищі. Тож дорога кожного заробітчанина-нафтовика у Сибір починалася саме звідти. У будні та свята всі розмови між людьми крутилися навколо нафти…
– І що саме у 70 років Вас прорвало до краєзнавства? Підозрюю, що стався, образно кажучи, генний вибух.
– Річ у тім, що ці гени були у роду Василишиних віддавна, а у мені просто якийсь час дрімали. Наприклад, світлої пам’яті наш батько Василишин Василь Миколайович у 30-х роках минулого століття закінчив сільську школу на «відмінно». А його батько – мій дід – Василишин Микола Семенович завідував у Князівському читальнею. Тож батько був членом читальні вже у 12 років. Тоді в селі це було дивиною. Батько був у добрих стосунках з о. Михайлом Левицьким, одним з душпастирів великої священничої династії в нашому селі. Отець Михайло не раз казав моєму дідові, щоб дав батька вчитися на дяка до Гошева. Так би й сталося, якби не смерть священника – не встиг переконати діда, який мав шестеро дітей і вагався…
То батько став ґаздою. А мав енциклопедичну пам’ять і чудовий співочий голос, брав активну участь у громадському й культурному житті села. Коли тато часом «розморожувався», то казав мені: «Іди, сину, в Січ – себе покажи і на людей подивися, горілку пий, але розум не пропивай…».
У хаті нашій панував український дух літератури й народної творчості… Хоч батько і працював нафтовиком, та не мав серця до техніки – у душі був артистом. Багато знав – був, як кажуть, ходячою енциклопедією, а емоції його були дивовижними. Завжди жартував, що радий був би в театрі бодай з віником працювати… Коли його ховали, то моя сестра Павліна казала: «Люди, ми ховаємо скарб…».
– Я бачу, що батьків заповіт Ви добре запам’ятали, бо розум не пропили, якщо так активно бережете й примножуєте духовні скарби свого села.
– Так і є. Не тільки запам’ятав, а й завдяки батькові взявся за перо. Якось далекого 1988-го він звернувся до мене, що, мовляв, уже відчуває старість і втому, тож не знає, чим зайнятися і що робити. Я порадив: «Пишіть…» І він писав 15 років та створив унікальний рукопис, де є такі напутні слова: «На пам’ять у честь 1000-ліття Хрещення Руси-України. 7 лютого 1988 року хочу вам лишити свій рукопис, бо я тут жив і що пам’ятаю, і розповіді моїх родичів, і нашої цілої родини як лірикерію нашому поколінню…».
Я батьків рукопис згодом упорядкував, написав передмову до нього й видав книжку «Історія нашого батька». Ми часто ходили колядувати, мали давній колядник і співали багато пісень. Відтак я видав «Колядник», де є кілька унікальних князівських колядок, записаних від тата. Наприклад, «Їде, їде стрільчик то полем, то лісом…» та ін.
– Кажете, що надихнув Вас до краєзнавчої праці батьків рукопис, але ж перша книжка Ваша називається «Дорогами наших односельчан».
– Свого часу моя сестра Павліна мені сказала, що у своїй книжці про Князівське дуже мало згадала про сільських заробітчан-мігрантів, і порадила мені взятися за це. І коли мені сповнилося 70, то я почав писати. І видав книжку «Стежками моїх односельчан», як критично зауважила сестра, «на коліні», бо не використав жодних джерел і не перевіряв факти. Написав як пам’ятав. Книжка – про князівських нафтовиків різних років, які виїхали не лише до Сибіру чи Казахстану, а й до країн Європи, США й Канади.
Я ходив хатами і збирав інформацію. Хотів передати книжки землякам у Росію, але 2014-го почалася війна. У книжці є спогади, краєзнавчі матеріали, поезії деяких князівчан тощо. А «Книга натураліста», видана у співавторстві зі Святославом Максимівим – то книжка про любов до фауни. Переважно ми зібрали там широку інформацію про тварин різних континентів…
Горіховий сад
Біля обійстя І. Василишина у кутку «Вулиця» можна побачити дивний горіховий сад – різновіковий і різносортний. А ще той сад глибоко символічний, бо має не звичайні, а дорогоцінні плоди…
– Якось один мій товариш, – розповів пан Іван, – порадив зайнятися горіхами. Ми посадили сто горіхів, але виросло тільки двадцять п’ять. Одного разу перебуваючи на цвинтарі, я задумався: чому на надгробних пам’ятниках написані тільки прізвища, імена та по батькові моїх односельців? А як їх кликали у селі? Наприклад, по батьківській лінії мене називають «Копилець» або по маминій – «Барилишин». І я вирішив садити горіхи і називати їх вуличними прізвищами своїх світлої пам’яті гідних односельців. Наразі я насадив два десятки…
– А де ті вуличні імена написані? На горіхах?
– Та ні, у книжці «Горіховий сад». Є там «Француз», «Царик», «Циган» «Кузан», «Копилець», «Яринець», «Вікновський», «Николючко», «Фіцак»… Щоб довідатися більше, потрібно взяти до рук книжку. А горіхи для садіння переважно використовую культивовані. Але книжка не про горіхи, а про ті родини, які я у ній описав. Фактично це продовження історії села Князівського, свого роду краєзнавство в іменах та світлинах. Я навідувався до сусідів, просив розповісти та записував історії про походження їхніх вуличних прізвищ чи імен. Минуть роки, і ми минемося – все забудеться, а книжка залишиться.
А ще я часто люблю згадувати своє дитинство, різні пригоди й дитячі витівки. Тож у книжці «Оповідання для дітей і дорослих», чудово проілюстрованій Жанною Ковальчук із Рожнятова, я помістив кілька оповідань. Це також історія села, але очима дітей. Є в ній і краєзнавчі, і художні твори, різноманітні світлини. Для ілюстрацій мені були потрібні художні образи, а не портретні роботи. І Жанна чудово впоралася. Я дуже люблю цю книжку й ціную.
– Що для Вас, Іване Васильовичу, важить українське слово?
– Слово для мене – жива матерія, цеглинка мови українського народу, без якої не можна собі навіть уявити розвиток нашої держави та її культури. Без рідної української мови не було б і України. Для мене слово – як Батьківщина, за неї наші воїни нині віддають свої життя у війні з російськими загарбниками.
– А як Ви пережили звістку про повномасштабне вторгнення російських військ в Україну 24 лютого 2022 року? Чи допомагала праця зі словом?
– Дуже болісно пережив й досі переживаю. Адже це був рік мого життєвого ювілею, а напала на Україну та держава, якій я віддав багато найкращих років свого життя і здоров’я. З болем й гіркотою сприйняв звістку про вторгнення російських загарбників в Україну. Та давно знав, що ніколи не слід вірити Росії. Найбільше мені болить, що через брак здоров’я не міг взяти до рук зброю, щоб захищати рідну державу. Допомагала впоратися з емоціями власне праця над книжками. Спати не міг – сідав і писав.
Я не маю дару до літераторства, але все, про що пишу, йде від серця. Працюючи над книжками, досліджував родоводи сільських родин, вивчав життєпис тих князівських ґаздів і ґаздинь, які творили й залишили після себе велику духовну спадщину. Наприклад, чого варта постать лісівника 30-х років Дмитра Грицуняка – автора п’єс, чудового танцівника й самобутнього співака, суфлера й художника-ілюстратора. Я впорядкував «Альбом дідових художніх малюнків» про його творчість. Так, його наївне малярське мистецтво – це духовне обличчя нашого села.
Або візьмімо іншу особистість – тракториста Івана Пасічника, 1923 року народження. Він був травником і все життя лікував людей. Я упорядкував рукопис його книжки «Спогади про минуле», яку він написав у товстому зошиті. Деякі його оповідання й краєзнавчі роботи зберігаються в бойківському музеї міста Турки.
Ще хочу написати про розумнезного сільського чоловіка Василя Шумея, 1913 р. н. Він прожив дуже складне життя. Став художником і письменником, брав активну участь у культурному житті села тощо. Був серед наших хлопців у лісі в часі боротьби з окупантами. Відсидів понад вісім років із 25-ти. Кажуть, що навіть писав про бойові будні борців за волю України. Але ніхто не знає, де ті нотатки. Жив у землянці, переховувався від переслідувань, бо хати не мав, і помер як старець, шукаючи тепла в печі… Хутора того, де жили Шумеї, вже немає, розорали й насаджений ним сад, а назва «Шумеїв сад» збереглася й досі…
Маю мету, щоб імена моїх односельців посіли свої заслужені місця серед духовних скарбів Князівського. Духовні люди – то як хрести, які оберігають наше село і кожного з нас. Стараюся своєю працею зафіксувати щонайбільше з нашої сільської скарбівні, щоб не пропало те, що свого часу створили люди – прості ґазди й водночас глибоко духовні особистості. Щоб прийдешні покоління й нині сущі зростали на тих міцних духовних підвалинах. А все починається зі слова…
Іван Василишин не просто шанує давню історію дідів і прадідів, а й в одному з невеличких приміщень свого родинного гнізда започаткував музей старожитностей – бойківського ужиткового й господарського реманенту давніх часів. А вся світлиця – у світлинах, малярських творах, вишивках тощо. Слово дало йому крила – і чоловік замилувався від того доторку.
З творчої метрики
Народився Іван Василишин 1952 р. Освіту здобував у Князівській восьмирічній школі, Ріпненській середній школі та на історико-педагогічному факультеті Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника. Три роки працював учителем географії, основ радянського права і трудового навчання у Князівській восьмирічній школі (нині гімназія). Він не лише автор названих у тексті книжок, а й відомий меценат та благодійник.
Ігор ЛАЗОРИШИН
Прокоментуєте?
