«Те, що ви не бачите» під такою назвою у Гайльбронні відкрита виставка, яка розповідає про дискримінацію дітей. Анонімно підлітки шкіл розповіли про свої історії, коли їх принижували чи то в навчальному закладі, чи на вулиці, чи в колі знайомих. Ця травма залишилася на все життя.
Символічно, що тексти написані білими літерами на чорному папері. Наведу кілька з них: «У жіночій гімназії на уроці біології вчитель розповідала про родину мавп. І раптом на перерві почула: – гей, ти виглядаєш як та широконоса мавпа. Так мене принижували майже пів року». «Колись була у дорозі. Їхала від приятельки. На зупинці старший чоловік сказав: – аби Гітлер ще жив, він би зайнявся тобою, ти б сиділа у в’язниці». «Я дуже бліда, маю світле волосся. Коли гуляємо з татом, мене намагаються переконати, що я йому не рідна. Що він силою забрав мене від мами проти її волі».
Таких історій безліч. За кожною глибока психологічна травма маленької людини. Слово має величезну силу, воно впливає на підсвідомість. Ці образи залишаються на все життя. Тому перед тим, як щось казати, потрібно поміркувати, бо сказане несе за собою певні наслідки. Адже слово може врятувати людину, а може вбити. Є такий вислів – шабля ранить голову, а слово – душу.
З пораненими душами живуть і дорослі жінки, які на відкритті виставки розповіли свої історії.
Вона німкеня, чоловік із Нігерії. З дитиною у садочку не хотіли дружити, гратися. Вихователі не достатньо проводили роботу проти расизму. Дитина не розуміла, чому це відбувається, адже вона нічим, окрім кольору шкіри, не відрізняється від інших.
Ще одна розповідь дорослої темношкірої жінки, яка зазнає дискримінації у дорослому житті. Це позначається на елементарних речах: не може винайняти квартиру. Чоловік німець, має його прізвище, а коли зустрічається з орендодавцем, отримує відмову. Певні наслідки залишилися ще із шкільних років, коли мала подружку, батьки якої не дозволяли їй заходити до квартири. Це теж залишило негативний слід і велику душевну травму.
На виставці були присутніми люди різного віку. Особливу увагу звернула на молодь, яка мала можливість анонімно розповісти про свою історію й покласти свій допис до скриньки. Знову ж таки білою пастою на чорному папері. І це також символічно.
Звернула увагу на книжки, обкладинки яких говорили самі за себе – у світі є люди із шкірою різного кольору. Але у всіх одна душа – ранима. Розмірковувала про свою країну, про зранені війною душі дітей. Подумала: які б історії розповіли українські підлітки. Які б історії розповіли вони?
Українським дітям написала казку «Їжачок-школярик» із великим підтекстом, яка порушує саме цю тему.
Віра Марущак, письменниця, журналістка
