“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024
* * *
До балачок не доточусь,
Наче до всього хата з краю.
Чужу біду перемовчу,
А потім болісно караюсь.
Не виголошую ідей,
На те моя відвага пізня.
Отож – мовчун, але з грудей
Час від часу зринає пісня.
І плине, як на млин вода,
Що крутить колесо для млина.
До пісні нічого додать,
Від неї я і так щасливий.
А в балачках мінлива суть
Часом в обгортці таємниці.
Тож не наважусь відімкнуть
Своє мовчання, як скарбницю.
РОНДЕЛІ
Мій сон після лічби до ста,
З чуттям омріяного Лувру,
Десь аж до Франції діставсь,
Чомусь в архів літератури.
Було щемливо оживлять
Чужу архаїку ронделів.
Вони, як слід по журавлях,
Відлітний сум на душу стелять.
Не застережений ніким,
У лабіринтах незнайомих
Крізь запорошені віки
Дістався ледь аж до Війона.
Потім крізь часу непроглядь
Ронделі в спокої полишив.
Нехай в минулій славі сплять
Поважно приспані Парижем.
Хвилює час їх золотий
І здавна незалежний статус,
Але забаглось поза тим
У рідну класику вертатись.
Сторінку розгорнуть нову
Й під тихий падолист осінній
Дістатись, наче наяву,
До Рильського у Голосіїв.
* * *
Дива донині осявають розум.
У радощах і навіть у жалях
В мені поезія випереджала прозу,
Мов застувала їй ревниво шлях.
І на роки зозулею немало,
Солодощаво навзірець когось,
Здалека навіть, слави накувала,
Щоб я ментреживсь з часом, чи збулось.
То все пусте, за тим інтриг немало,
Та оминувся злегка той полон.
І навіть в негараздах римувалось,
Нескупо на метафори було.
Адже хотілось без думок наївних,
Щоб поміж инших гімнів чи балад
У моїх віршах квітла Україна
І в почуттях не зраджена була.
* * *
Душа жіноча перелесно стелеться.
Пильнуй аби не спити гіркоти,
Бо в почуттях, бува, мете метелиця,
У плин спокуси скочити кортить.
Перечекай без ревнощів це явище,
І мудро собі з того доведеш –
Метелиця гуля, та відгуляється,
Потім до ніг покірно припаде.
ДИВОСВІТ
Мабуть для мене був Господній знак,
Щоб я поспішно в нелегкій дорозі
Цей дивосвіт довкола розпізнав
Лише з чутливим серцем в діалозі.
Було печалі й радості сповна,
Та прикрістю моя поспішність стала.
До того, що недбало проминав,
Мене сумління знову повертало.
Було за грішним щире каяття,
В надії, що замолене не всує.
Одначе клопітне своє життя
У пам`яті щораз аналізую.
***
На цвинтарі мов сплачує борги
Війна у щирих пам`ятних цитатах.
Як про поета, ось поміж могил
Так щемно епітафію читати,
Що світло жив, без суєти либонь,
У світ не закотивсь, мов кураїна,
В колисці серця виплекав любов,
З якою мужньо вмер за Україну.
Любов і смуток тут не осягнуть
І в почуттях навіть сльозу не стримать.
Ось медсестрі хтось ніжно присягнув –
«В моєму серці мальвою цвістимеш».
Печаль всотали квітів кольори,
І навіть вітер дихає епічно.
Все те, що сумно тускно майорить,
Нагадує про перехід у вічність.
На вороття звідтам немає віз.
Сплять вояки, пошаною сповиті.
До пам`ятників їхніх майже скрізь
Поезія торкнулась, як молитва.
* * *
Срібен луг у спалахах роси.
Тиша все довкола затопила.
Ще не рвали півні голоси,
Їх яскраве сонце засліпило.
Це ранковий зоровий пейзаж
З кольорами лагідного півдня.
Але раптом дивний антураж –
Тишу перервав горластий півень.
Наче всім проснутись повелів.
Відгукнулось йому птаство раннє,
І гойднулась тиша у селі
Співами, хоч без деригування.
А в огром цей воїн повертавсь,
Ще не звіявсь з тіла дух шпитальний.
До домівки лиш одна верста,
А надалі спогади й питання.
І життєва чаша уповні
Буде питись любо, без тривоги.
Крилами ударили півні –
Людям сповістили перемогу.
ІВАН ПІДКОВА
У Львові надиво задушно.
В цей час хоч би зливу рясну
Й на плаху, немов на подушку,
Лягти, щоб навіки заснуть.
Це дійство таки не минеться.
Сокиру погладжує кат.
Я зваживсь на смерть, то ж мене цим
Затятого не залякать.
Болить лиш одне, що підступно
Свої ж ворогам віддали.
В душі гупотить, як у ступі.
Згадав і лиш люті долив.
Майнула умент блискавиця.
Здригнулася челядь тупа,
І зойк не одній молодиці
На серце болюче упав.
І тут, і, можливо, в Молдові,
Де славно в потугу вростав,
– Ця смерть не здолала Підкову! –
Пророцтво пішло по вустах.
Ляхам іще потай тремтілось,
Неспокій ніяк не лишав,
Бо знали – померло лиш тіло,
Але буде жити душа.
Проб`ється крізь брехні, крізь нечисть,
Не лишиться слава в боргах.
Ще тіло в граніт обернеться,
Душа буде мстить ворогам.
ОБЛУДА
Війна обернула свій вектор.
Карайся, ординцю, карайсь
В тобою принесенім пеклі
В цей затишний, лагідний край.
На зустріч тобі не салюти
Розчахують рвійно степи.
Одначе у поспіху лютім
Облуду не переступить.
Аж доки погасне від кулі
злоба завидющих очей.
Іх спільник, можливо, затулить
І кревно на те прорече:
– Судьба обманула нас тупо…
Й натомість ординських звитяг
Під лайку в мішок, що для трупів,
Згорнеться облудне життя.
* * *
Ще тут не могильний барвінок,
Ще чути здаля солов’їв,
Лежиш, наче вся Україна
Вдивляється в очі твої.
То ж мусиш, вояче, вижить.
Молитва щораз на вустах.
Душа наче ніжно вишита
Цівкою крові Христа.
Ти теж в чомусь був його учень.
Хоч снився лише Віфлеєм,
Війна до кривавих заручин
Схилила сумління твоє.
І без нарікань на салюти,
Що в часі десь губляться ще,
Вбивав ворогів своїх люто
Без сумніву і без прощень.
Тепер ось лежиш при долині
Знекровлений серед ожин…
Прости його, Господи, нині,
Ще грішного побережи.
При ньому побудь на сторожі,
Щоб смерть не дісталась сюди.
Хай ще ворогів переможе,
А потім по правді суди.
З ВАРШАВИ
За спогадами слід у слід ідеш,
Але думки тебе опереджають.
Наче звільнитись прагнуть від пожеж,
В яких палає вже десь там держава.
Тамує пам’ять видива жаскі.
Така привітна гомінка Варшава,
Мов тут не катували козаків
І ти в минуле геть не вирушаєш.
І посох твій тобі не путівник,
Він рівновагу лиш твою тримає.
То ж не спіткнися серед плутанин,
Що нав`язала часова тривалість.
Неспокій підкрадається, як тать.
І, хоч душа тут нині не в лещатах,
Історію важливо пам`ятать,
Найважливіше – їй гріхи прощати.
Але в очах немеркнувши стоїть
Ордою Україна розіп`ята.
То ж за гріхи, що в сув`язі століть,
Не помста наша нині, а розплата.
* * *
О.П.
Теплі спогади в наше буття
Часто входять як добрі вісті.
Ніжно збуджують серцебиття
І згортають між душами відстань.
Бо у пам`яті ще бережем
Те, що наче в літах поснуло.
Та крижина розтанула вже,
На якій почуття послизнулись.
І зневіри лиш мить проміжна,
Але має багато запитань.
Мов криниця минуле між нас,
Все одно з неї будемо пити.
ЗАСТОРОГА
Згадалися, попри старіння,
Карпати й горянське село.
Як ярмарок, у Криворівні
Строкато весілля гуло.
Вже так поміж нами ведеться,
Забулась відчужень пора,
Залюбленим трепетом серця
Гуцул полтавчанку брав.
При чарці була даровизна.
Щоб в щедрості чуло село,
Ділилася навіть дідизна
І файне напуття було.
Між іншими благословенно
Мольфар застеріг молодих,
Аби не змоскалились гени
Й перевертнів не плодить.
Той шлюб – то життєва окраса,
Горянське гніздо соколів.
Два сини тепер на Донбасі
Воюють орду москалів.
Повсюди злочинців покара
Знаходить у лютих боях.
Священна, провидцю мольфаре,
Для них засторога твоя.
МОЛИТВА
На свято сьогодні акцент мій.
Свій шлях у війні я зверстав.
Зі спасівським медом у церкві
Молитва ласкавить вуста.
Нема для сумління ловитви.
Заступником Божий закон.
Чи щира насправді молитва,
Господь строго стежить з ікон.
Мій Боже, чи був ти зі мною,
Коли люта бійня знялась,
Де я у шаленстві з війною
Правицею розрахувавсь.
Клубок протиріч розсотати
Не зміг я, мій Боже, прости
І знову у світ цей строкатий
Розкаяного відпусти.
* * *
Часом гірчить почуте, як полин.
Однак свою цікавість узвичаїв
І в інтернет на ярмарок новин
Щоранку нетерпляче поспішаю.
Війну охопить думка вольова,
І вже нема про спокій перемовин.
Зістарений, невзмозі воювать,
Я невтамовно прагну перемоги.
КАТРЕНИ
* * *
Скрипку шанують стару,
При тому смичок забувають.
А він, лиш торкаючись струн,
Їй славу завжди здобуває.
* * *
Чекаючи творчого злету,
Про себе подумав віршар:
Якщо забувають поетів,
Мабуть порожніє душа.
* * *
Коли пісні на славу ведеться,
Наче має ключі золоті,
Вона ніжно окрилює серце
І запрошує з нею летіть.
* * *
Шляхи людські і звивисті й хрещаті,
Та лиш один всього
життя вінець –
ВІн має при народженні початок
І в пам`яті людській його кінець.
* * *
По обрію блукає погляд –
Сипнула сутінь птаства жменьку,
Зеленим язиком тополя
Злизала сонця карамельку.
* * *
Я, попри набутий досвід,
Себе переконую досі:
Поезія без метафор –
Немов необлітана птаха.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
