«Творам Тодося Осьмачки — наймолодшого з причетних до символізму — притаманні «якась нерозгадана глибінь образів і разом блискуча народна мова та епічний стиль дум із чисто народними способами…» — писав про нього український громадсько-політичний діяч Юрій Стефаник.
Упродовж останнього часу Київрада підтримала перейменування майже 300 вулиць, провулків, проспектів та площ, назви яких пов’язані з країною агресоркою та радянським союзом. Варто згадати, що політика дерусифікації столичних топонімів почалася ще до початку повномасштабної війни у лютому 2022 року.
Однією з перших київських вулиць, яка змінила назву ще у 2019 році стала вулиця Тодося Осьмачки у Деснянському районі, що мала ім’я радянського письменника і пропагандиста Максима Горького.
Ця вулиця виникла ще у першій половині XX століття в селі Троєщина, а з 1965 року отримала назву на честь Максима Горького. З метою вшанування пам’яті українського поета, письменника і перекладача, який здійснив особистий внесок у розвиток української культури та інших сфер суспільного життя, Київська міська рада перейменувала вулицю на честь Тодося Осьмачки — класика української літератури XX століття, видатного експресіоніста та неоромантика.
Теодосій Осьмачка народився 16 травня 1895 року у селі Куцівка на Черкащині. Окрім нього, у родині Ївги та Степана Осьмачок було ще четверо синів та дві доньки.
Завдяки службі батьків при маєтку Ніколи Терещенка, Тодось, його брати та сестри здобули середню освіту.
Ще у шкільні роки у хлопця з’явилася жага до знань, тож він став єдиним із багатодітної родини, хто зумів самотужки здобути вищу освіту.
Значну роль у формуванні світогляду Тодося відіграв його батько. На рукописі поеми «Поет» Осьмачка написав: «Присвячую пам’яті єдиного мого друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними, мого батька, Степана Осьмачки».
Закінчивши школу, Тодось лишився в Куцівці, працював чорноробом в економії та готувався до іспитів на звання сільського вчителя. Згодом учителював у земській школі в селі Білозір’я.
Тоді ж юнак друкує свого першого вірша у газеті «Черкаські вісті».
З початком Першої світової війни майбутній письменник був мобілізований на фронт. Під час служби за поему «Думи солдата» був відданий під військово-політичний суд російської імперії, проте після лютневої революції був відпущений.
У роки Визвольних змагань воював у частинах «чорних запорожців» армії УНР. Після поразки українських сил на початку 1920-х роки працював інструктором із підготовки працівників освіти в Кременчуці.
У 1921-1925 роках Тодось Осьмачка вчиться у Київському інституті народної освіти (нині КНУ імені Тараса Шевченка), де стає активним учасником літературного життя міста.
Спершу він був членом Асоціації Письменників (АСПИС), яку очолював Микола Зеров, а потім «Ланки». Тоді вийшли перші поетичні збірки автора «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929).
У 1920-х відбуваються також докорінні зміни в особистому житті письменника: він одружується з Лесею Трохименко, яка приїхала з Ясногородки на Київщині для навчання в медичному інституті.
Подружнє життя Тодося Осьмачки склалося не надто щасливо. Письменник згадуватиме, що він ніколи не любив своєї дружини, а вона його любила дуже.
«Я її й бив, і за коси тягав, а вона все ж мене любила», — згадував Тодось Осьмачка.
Дослідники його творчості вважають, що тоді починалася його психічне захворювання. Після однієї зі сварок з дружиною, він опинився у психіатричній лікарні, з якої він утік у рідну Куцівку.
Згодом молоде подружжя розлучилося, а їхній маленький син Ігор залишився з матір’ю. З часом Леся Луківна вийшла заміж вдруге за Якова Яременка та народила доньку Олену.
Незабаром чоловіка репресували, і вона залишилася сама з двома дітьми. Витримавши всі складнощі, жінка дожила до глибокої старості, залишивши цей світ у 1990-х роках.
Інакше склалася доля її колишнього чоловіка. З початком репресій комуністичної влади проти українських митців та письменників у 1930-х років творчість Тодося Осьмачки затаврували як «буржуазну та націоналістичну».
У ті страшні роки, рятуючись від репресій, літературний діяч мав намір перейти радянсько-польський кордон через Поділля. Проте спроба втечі виявилася невдалою: його затримали й намагалися засудити за сфабрикованою справою. Вдаючи божевільного, письменнику вдалося уникнути ув`язнення.
До 1941 року переховувався у знайомих від радянських безпекових органів.
Після окупації України німецьким Рейхом, у 1942 році перебрався до Львова, де видає збірку віршів «Сучасникам» (1943), а також пише повість «Старший боярин» (1944).
З поверненням радянських військ на українські землі, Тодось Осьмачка, як і багато інших українських письменників, емігрував на Захід.
У Німеччині разом з Іваном Багряним та Уласом Самчуком узяв участь у розбудові Мистецького українського руху (МУР). В еміграції вийшли його твори «Поет» (1947), «План до двору» (1951), «„Із-під світу“ (1954) та Ротонда душогубців» (1956).
Побоюючись переслідувань із боку КДБ, письменник постійно змінював місце проживання — жив у США, Канаді, Югославії, Франції.
Життя у постійній моральній напрузі довело Тодося Осьмачку до важкої нервової хвороби. На кожному кроці йому ввижалися підіслані вбивці. Тож письменник мав панічний страх перед їжею, взятою з чужих рук. Він міг голодувати цілими днями, але не взяти шматка хліба навіть у добре знайомих йому людей.
І цього страху він не позбувся до кінця своїх днів. В останні роки життя його стан значно погіршився: він скаржився на галюцинації та переслідування.
7 вересня 1962 року письменник помер у віці 67 років.
Тодось Осьмачка похований на православному цвинтарі святого Андрія Саут-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі.
На думку літературознавців, творчість письменника відзначається внутрішнім драматизмом, філософською глибиною думки, загостреним психологізмом, розмаїттям художньо-філософських контрастів. Вона стала невіддільною частиною українського літературного процесу XX століття.
***
Повний перелік вулиць Києва, перейменованих з 2014 року.
У разі перейменування вулиці, документи киянам змінювати не потрібно.
До теми: Нові адреси Києва: в Голосіївському районі з’явилася вулиця Володимира Самійленка.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»
Прокоментуєте?
