«Поверніть нам Буковину!» – кричав бухарестський таксист
що віз мене до старого міста
зиркаючи у вузьке дзеркальце
наче скажений карпатський вовк.
– Ти звідки? – запитав він мене.
– З України.
Ну, тут і почалося –
цілу дорогу коли ми ми їхали широкою вулицею
його пошарпаною Дачією
він вимагав від мене землю порослу буками
сперечаючись
я все-таки міркував як зможу повернути
його Буковину?
Може розпочну:
– з Кобилянської та її Кімполунґу
чи із німецької мови її щоденників?
Але на фіґ йому Кобилянська?
Може відчикрижити йому Чернівці
а річку Прут пов’язати на шиї як краватку?
Чи перенести на крижах букові ліси і гори
може це його заспокоїть?
Може знайти в Бухаресті Целана
і запитати просто у вічі:
– А кому належить Буковина?
– Скажіть – поете – народжений у Чернівцях
але якою мовою запитувати:
українською – румунською – німецькою –
французькою – їдиш чи івритом?
– Давайте запитаємо у Целана?– запропонував я.
– А це ще хто такий?
– Поет, що народився в Чернівцях.
– Живий?
– Мертвий.
– Пощо питати у мертвих?
– Поети завжди живі.
– Ех, – відмахнувся таксист.
Він довіз мене до старого міста
і на прощання уже тяжкими – як опівнічна ріка – словами
сказав – що з Буковини
походить його дід.
